24 ЮЛЯ: Не забудь про свою правду

Назар

Двигун тихо гудів, розрізаючи ранковий міський туман.

Я їхав повільно, не поспішаючи. Світлофори змінювались, машини проїжджали повз, місто оживало, прокидалося і готувалося жити звичайне життя. А в моїй голові застряг той вечір. Театр. 

Чорт…

Це мало бути просто виходом «у світ».  Нічого особливого. Мілана наполягла — як завжди. Вона вміла це робити  так, що ти навіть не помічаєш, як уже погодився.

Андрій же ж мене попереджав…  

«Життя надто коротке, щоб робити те, чого не хочеться»,— згадую його слова, коли разом пили пиво.

Але все пішло не так. Точніше… пішло саме так, як хотіла Мілана.

Коротко вдихаю і стискаю кермо сильніше.

Мілана сміялась голосніше, ніж потрібно. Торкалась моєї руки частіше, ніж мені цього б хотілося. Нахилялася ближче, затримувала погляд.  І найгірше — їй було байдуже, хто це бачить. Навпаки, вона робила це спеціально. Щоб усі навколо думали, що ми пара. 

А ми не разом.

Ця думка з’явилась різко і вперто. Проводжу рукою по обличчю.

Так, я проводив з нею час. Так, вона була поруч. Зручна, яскрава, жива. З нею було легко відволіктись. Одного разу я дозволив собі більше. Дав їй надію. Але потім вибачився і знову окреслив кордони. Мені здавалося, що все стало на свої місця. Ми просто друзі, а тепер навіть колеги. Оце було моєю фатальною помилкою. Взяти Мілану в наш штат — це, як добровільно залізти в петлю. І я допустився цієї помилки.

Світлофор загорівся червоним. Я зупинився, дивлячись перед собою.

Відображення в лобовому склі показувало втомлене обличчя. Щетина, яка стала моєю бронею від навколишнього світу і темні кола під очима.

— Красень, — тихо кинув сам собі.

Зелений. Рушив далі.

Думки переключились. Ремонт.

Мамина квартира стояла напіврозібрана вже другий тиждень. Плитка, яку ще не поклали. Стіни, які потрібно перефарбувати. Меблі, які не встигли привезти.

Я навіть не пам’ятав, коли востаннє нормально спав. Треба закінчити це все. Щось я переоцінив свої молотова в, коли з запарою на роботі розпочав ще й ремон.

Але часу не було. І це те, що мене рятує. Коли ти завалений справами — немає місця для зайвих думок.

Немає місця для неї.

Марія. Ім’я з’явилось так само раптово, як і завжди.

— Не зараз, — Стискаю щелепу, ніби це могло допомогти.

Ветеран-хаб зустрів мене  запахом кави, антисептика і чогось …  Сумішшю життя, яке намагається зібратись після того, як розсипалось.

Я припаркувався, заглушив двигун і на секунду залишився сидіти. Зібрався.

Виходжу з машини, зачиняю дверцята і швидко йду до входу.Всередині було людно.

Хтось розмовляв на підвищених тонах, хтось сміявся, хтось сидів у кутку з телефоном. Вся ця суміш людей, та історій занурює у зовсім інший світ.

— Назар Ігорович, — почувся голос. Я обернувся. Начальник центру вже йшов до мене, простягаючи руку.

— Раді бачити. Якраз хотіли вас набрати.

— Взаємно, — коротко відповідаю, тиснучи руку.

— Ходімо, обговоримо деталі. Ми проходимо в кабінет.

Розмова була стандартною:
договори, строки, умови співпраці, відкриття центру через кілька днів.  Відповідаю чітко, по суті, майже автоматично.

— Буду радий бачити на відкритті нашого реабілітаційного відділення,— кажу щиро і додаю,— надіюся наша співпраця дасть щедрі плоди і результат для ветеранів.

Десь на середині розмови моя увага злетіла. Краєм ока бачу рух за скляними дверима.Знайома постать.

Медичний костюм світло-блакитного кольору, зібране волосся, яке все одно вибивалось тонкими пасмами біля обличчя. Рухи швидкі, точні, впевнені.

Юля.

Я не одразу зрозумів, чому вона тут, тому дивився довше, примруживши очі.  В якийсь момент вона підняла погляд на мене. Зловила моє позирання. Без усмішки, але з легким кивком. Я відповів тим самим і відвернувся.

— Назаре? — голос директора забув повернув мене в реальність.

— Так, перепрошую, — я швидко зібрався.

Розмова закінчилась за кілька хвилин. Підписали документи, домовились про фінальні деталі.

— Чекаємо вас на відкритті, — вже вкотре повторяю.

— Буду, — коротко відповідає.

Я вийшов з кабінету і на секунду задумався. Йти? Йти…

Юля стояла біля стійки, щось записуючи в планшет. Вона виглядала зосередженою і трохи холодною. Втім, як завжди.

— Привіт, — вітаюся, підійшовши ближче. Вона не одразу підняла очі.

— Мм, — коротко відреагувала, закінчуючи щось писати. Потім подивилась на нього.— Привіт.

Тон рівний, без тепла, але й без відкритої ворожості. Хоч це мене тішить…

— Є хвилина? — питаю.

— Залежить, — Юля трохи схилила голову.

— Від чого?

— Від того, навіщо вона тобі.

— Кава? — я ледь усміхнувся.

— Я не п’ю каву, — підняла куточок губ, — я п’ю чай, — сказала вона, ніби уточнюючи очевидне.

— Тоді чай. Чудово. Я пригощаю.

Юля подивилась на мене ще кілька секунд, оцінюючи.

— Добре, — нарешті  на обличчі зʼявилася усмішка. — У мене є десять хвилин.

— Вистачить, — відповідаю.

Кав’ярня в хабі була маленька, але жива. Дерев’яні столи, трохи потерті стільці, тепле світло ламп. Десь тихо грала музика. Запах свіжої випічки змішувався з кавою і чимось ще — спокоєм, який тут намагались створити.

Ми сіли за столик біля вікна. Юля взяла чай.

— Я буду з обліпихою, не хочеш спробувати? — питає.

— Я не проти.

Кілька секунд мовчали.

— Ну? — першою сказала вона. — Це той момент, де ти скажеш щось важливе?

— А ти не любиш починати розмови? — відповів він.

— Люблю, коли ініціюю зустріч. Сьогодні не той випадок.

— Логічно.

Юля відпила чай. Я повторив за нею. Гидота рідкісна, але виду не подаю.

— Ти виглядаєш втомленим, — сказала вона раптом.

— Я і є.

— Видно.

— Дякую.

— Це не комплімент, — каже.

— Я зрозумів.

— То що? — знову сказала Юля. — Чого ти хотів?

Дивлюся на неї уважніше. З нею не складно. Вона хоч колюча, але проста.