23 МАМА

Марія

Нічний Львів завжди інший. Вдень він спішить, гомонить, ковтає перехожих. А вночі це місто, як і я,  знімає напругу. Світло ліхтарів розливається по бруківці теплими плямами, машини рухаються мʼякше, а вулиці набирають більш атмосфернішого вигляду. Навіть повітря якесь особливо приємне — з запахом кави, дощу і старих кам’яниць.

Я їхала додому, тримаючи кермо свого бордового Міні Купера. Насолоджувалася вечірнім Львовом і, як маленька дівчинка радіє омріяній ляльці, вкотре тішилася своєю автівкою.

Моя юнацька мрія. Колись я вирізала фото цієї машини з журналу і ховала між конспектами. Тоді це здавалося чимось із іншого життя — далеким і недосяжним. Але життя, як виявилося, іноді вміє виконувати бажання… якщо поруч є ті, хто вірить у тебе більше, ніж ти сама.

Батьки подарували мені цю машину в той день, коли я отримала диплом. Це було несподівано, але дуже радісно. Тато сказав, що будь-яка робота має мати винагороду, тому це авто стало моїм додатком до червоного диплому лікаря.
 

Я ковзнула пальцями по керму, немов погладила..Є речі, які тримають тебе на плаву, навіть коли все інше починає хитатися.

Сьогоднішній день був важким. Не через кількість пацієнтів, а через те, що я знову не змогла. Точніше вже і не хочу. Бо ніколи не буває пізно — буває вже не треба. Моєї правди нікому не треба. Колись я зустріла цю фразу у безкінечній стрічці соцмереж, а сьогодні переконалася у її актуальності. 

Вся лікарня обговорює стосунки Назара і Мілани. Сьогодні  за кавою медсестри ділилися одна з одною побаченим. Маніпуляційна сестра Лариса запевняла співрозмовниць, що вона в власні очі бачила, як вони цілувалися у його кабінеті.

Видихнула…і зупинилася на світлофорі. Червоне світло відбилося в лобовому склі, розчинилося в нічному місті, і раптом я подумала: як символічно. Зупинись, Маріє. Не рухайся далі. Але я ніколи не вміла довго стояти на місці.

Коли я піднялася на свій поверх і відкрила двері, мене зустріло тепло. Не таке, як від батарей в багатоквартирних будинка.

— Марієчка…

Я навіть не встигла нічого сказати, як мама вже обіймала мене.

Справжньо. Міцно. Так, ніби намагалася переконатися чи дійсно я тут. І чи зі мною все добре.

— Мам… — я усміхнулася, уткнувшись їй у плече. — Ти як опинилася вдома?

— Сюрприз, — вона відсторонилася і подивилася на мене так, як дивляться тільки мами. — Марія, ти така худюща! Чахнеш на своїй роботі і поїсти нормально ніколи.

— Юля знала, що ти приїдеш? — я підняла брову.

— Можливо, — мама зробила невинний вираз обличчя.

На моєму обличчі зʼявилася легка незла ухмилка. Звісно, знала. Вони завжди змовляються. Та у Юлі завжди був кращий звʼязок з мамою. Їй було легше домовитися, зайвий раз відпроситися на дискотеку. Зі мною мама була набагато строгішою і вимогливішою. Але і недооцінювала мене теж часто. Казала, що медичний університет я не потягну, щоб я краще поступала на історичний факультет політехніки. Мовляв, і робота не така відповідальна, і вчитися легше. Тато підтримав моє рішення і я опинилася там, де опинилася. Та і загалом, на відміну від мами, тато завжди так робив: давав свободу вибору.

Я знімала туфлі і ще раз подивилася на маму, вже повільно, оцінюючи і смакуючи її вигляд своїм оком. Вона завжди була красивою жінкою.  Не з глянцевою красою, яку носять, як прикрасу. Її краса була витриманою. У ній було саме життя. Було пережите. Було те, чого не купиш і не створиш штучно. 

Помічаю, що у неї знатно виросло волосся. Останні роки мама носила коротку стрижку. Зараз її зачіска ідеально укладена на браш, легкий обʼєм додавав шарму. У неї чудова фігура. Пишні стегна і груди мама завжди вміла підкреслити так, щоб це виглядало вишукано. Але найголовнішою ознакою її доглянутості і краси були очі. Вони завжди світилися від щастя і випромінювали щось, що освічувало все навколо. Але коли загинув батько, це світло зникло… І досі не зʼявилося. 

Мама — це жінка, яка втратила чоловіка на війні, потім втратила себе. Хоч якось відновитися їй допомогла робота в Іспанії. Там вона працює з людьми, які втратили кінцівки під час бойових дій. В місці, де люди шукають опору, вона знайшла свою. Допомога іншим — її терапія. Вона стала сильнішою. Навчилася жити далі, хоч в певний момент це здавалося неможливим.
 

— Ти схудла, — протягує мама, ніби не казала цього десять хвилин тому.

— Я багато працюю, мам, — знизала плечима.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яка в мене є.

Мама нічого не сказала. Просто кивнула. Але я знала, що вона не повірила. Мами взагалі рідко вірять словам. Вони читають між ними.

— Давайте нарешті вечеряти, — вклинилася в діалог Юлька,— я дуже голодна!

Ми смакували пасту з куркою, а потім пили чай. Цей вечір був простим. Таким, якого мені бракувало.

— Я дуже рада, що ти приїхала, — тулюся до мами.

— Дівчатонька, а давайте підемо завтра  в театр, — раптом сказала мама, погладжуючи моє волосся, — Не пам’ятаю коли востаннє там була.

— Оооо, класна ідея, — вигукує сестра, — ти ж не на роботі завтра, сіс? — повертає голову в мій бік.

— Ні, у мене вихідний. Гарна ідея, я не проти.

— Юль, ти бронюй на квитки, а я валізу розпакую. Подарунки вам привезла. Надіюся вам сподобаються сукні.

— Ого, — підняла брови Юля. — Це вже не просто сюрприз, це стратегічна операція.

— Я все планую наперед, — усміхнулася мама.

— Це ми помітили, — коментую, заїдаючи здивування печивом.

Наступного вечора театр зустрів нас світлом, голосами і тим особливим шумом, який буває тільки перед виставою. Фойє пахло парфумами, кавою і старим деревом. Люди ходили повільно, розлого, не поспішаючи.

Ми вирішили зробити мамі приємне і одягли з сестроб сукні, які подарувала мама. На мені була чорна сукня-олівець, густо укрита паєтками. Я злегка під пустила волосся і взула улюблені чорні туфлі на підборах. Сестра ж виглядала більш помантичніше. Її рожева сукня в горошок додавала якоїсь легкості. І це дійсно про неї.