21 ВИХІДНІ

Назар

Субота виявилася підступною.

Не тому, що трапилося щось погане. Навпаки — нічого не трапилося. І саме це було найгіршим. Бо коли в тебе забирають звичний ритм, коли не потрібно бігти коридорами, не потрібно приймати рішення, від яких залежить чиєсь життя, не потрібно тримати себе в тонусі — починаєш залишатися наодинці з тим, від чого так старанно тікав.

Я прокинувся раніше, ніж планував.

Звичка. Організм не питає, чи в тебе вихідний. Двадцять віджимань, легка зарядка, потім душ. Моя щоденна ранкова рутина.

В квартирі пусто, а в голові занадто багато думок, які не мають куди подітися.

Я пройшовся кухнею, зробив каву, навіть не задумуючись над тим, чи хочу її пити. Це вже було небажання — це автоматизм. Як і багато речей останнім часом. Яєшня, трохи салату і невеликий круасан — мій розкішний максимум на сьогоднішній ранок.
Дивлюся на стіну коридору. На фото в деревʼяній рамці вона. Молода, красива, усміхнена. Поруч я, зростом як половина мами, і Влад — геть маленький. Мама. Це слово досі звучало всередині як щось незавершене. Ніби речення, яке обірвали на півслові. І ти розумієш, що продовження не буде, але мозок все одно намагається його вигадати.

Треба розпочати ремонт. Квартира вже старенька, та й буде чим зайнятися вихідними.

Я сперся долонями на стіл, дивлячись у вікно. Люди йшли... Хтось поспішав, хтось говорив по телефону, хтось сміявся. Світ не зупиняється. І це, мабуть, найчесніше, що в ньому є. Телефон лежав поруч.

Я від вчора не брав його до рук. Наче знав: варто лише почати, то знову втягнуся в роботу, в розмови, в усе те, що відволікає. Але залишатися тут — ще гірше. Що робити два дні в пустій квартирі…
 

Я взяв телефон. Контакти. Кілька секунд вагання. Андрій. Натиснув.

Ми ніколи не були найкращими друзями. Ще за студентських років ми часто пересікалися в спільних компаніях. Він був на два курси старшим.

— Слухаю, — його голос був спокійний, з тією характерною рівністю, яку набувають люди, що бачили більше, ніж варто.
— Я тебе не розбудив?

— Ні. Я з тих, хто прокидається раніше, ніж треба. Щось сталося?

— Нічого, — я коротко усміхнувся. — І це проблема.

Кілька секунд тиші на тому кінці.

— Пропонуєш її вирішити?

— Думаю, так. Я сьогодні не в лікарні. І не хочу бути.

— Тоді варіанти два, — спокійно відповів він. — Або ти сидиш вдома і думаєш занадто багато. Або виходиш і живеш життя.

— Другий звучить привабливіше.

— Пиво?

— Пиво.

— Добре. Але я завтра на цілу добу заступаю на зміну , — додав він. — Тому без фанатизму.

— Я теж не планував влаштовувати дегустацію всіх сортів.

— Тоді ближче обіду зустрінемось.

Я скинув виклик.
 

Дорога зайняла трохи більше часу, ніж я розраховував. Я їхав повільніше, ніж зазвичай. Не тому, що не поспішав, а просто не хотів поспішати. Рідкісне відчуття. 

Місто у вихідний день виглядало інакше. Менш напружене. Менш… захищене. Наче люди дозволяли собі трохи більше бути собою. Зупинився на світлофорі. Червоний. Вирішив переключити хвилю радіо. Знову ця пісня. Моя пісня. Наша… улюблена і ненависна одночасно. На секунду заплющую очі. Марія, біла сукня, легке, як пух волосся. Наш танець. Львів. Минуле…
 

Андрій уже чекав. Я побачив його здалеку — стояв біля входу в бар, руки в кишенях, спина рівна, погляд уважний. Він завжди виглядав так, ніби контролює ситуацію, навіть коли просто чекає.

Я зупинився, вийшов із машини.

— Давно чекаєш? — кивнув йому.

— Хвилин п’ять.

Ми потисли руки. Зайшли всередину. Бар був напівпорожній — саме те, що потрібно. Ще б пак. Хто ж напивається ще з обіду. Ми сіли за столик біля вікна.
— Два пива, — сказав офіціанту.

— Темне, — додав Андрій.

Кілька секунд мовчання.

— Як ти? — запитав він. Прямо і без обхідних шляхів.

— Працюю, — відповів автоматично.

— Це я вже знаю. — Він ледь усміхнувся. Я зітхнув.

— Нормально. Існую.

— Це не відповідь.

— Це єдина, яку я зараз можу дати.

— Зрозумів. — Він не тиснув. І за це я був вдячний.

Пиво принесли швидко. Я зробив ковток. Холодне. Ох... Давно не смакував

— Пам’ятаєш університет? 

Алкоголь нас розслабив, тому діалог пішов, як то кажуть.

— Частково, — усміхнувся я. — Деякі моменти мозок вирішив стерти.

— А деякі — залишив, щоб іноді нагадувати.

— Як це працює?

— Як і все в голові. Без логіки.

— Ми були інші. Юні, безтурботні, — сказав він, — тепер змінилися.

— В кращу чи гіршу сторону?

— В реалістичнішу, — усміхнувся.

— Це теж проходить.

— Ой не знаю, — він зробив ковток. — Реальність не проходить.

Ми говорили про прості речі. Про навчання. Про перші операції. Про ті моменти, коли здається, що ти або станеш лікарем, або підеш. Цікаво було згадувати час студенства. Потім розмова природно перейшла на теперішнє.

— У вас там цікаво, — сказав Андрій, дивлячись у склянку.

— Це ти про що?

— Про колектив, — підняв брову.

— Конкретніше.
— Про Мілану. І про Марію.

— Що ти хочеш сказати? — Я підставив склянку, а він поповнював запаси пива.

— Нічого особливого, — Андрій знизав плечима. — Просто спостереження.

— Які? — Я глянув прямо.

— Ти дивишся на Марію не як на колегу, — у відповідь глянув на мене, — А Мілана так само дивиться на тебе.

— Ти швидко адаптувався, — усміхаюся.

— Я просто вмію бачити.

Пауза. Я допиваю пиво одразу до самого дна,

— У вас щось було? — питає прямо.

І от тут я відчув, як всередині піднімається щось знайоме. Не гнів. Не роздратування. Скоріше — бажання закрити цю тему. Андрій не був знайомий з Марією пʼять років тому. Не перетинались якось. А потім він закінчив навчання і наші дороги розійшлися.

— Це минуле, — відповів коротко.

— Це не відповідь.

— Цього достатньо, — хочу закрити цю тему.

Він кивнув і не став копати далі.