20 ЧЕСНА З СОБОЮ

Іноді мені здається, що лікарня — це просто місце моє роботи. А іноді — що другий дім. Насправді ж — це живий організм.

З власним серцебиттям, нервами і власною пам’яттю, яка нічого не забуває. Тут усе нашаровується: запахи, голоси, історії, плітки. І навіть якщо ти намагаєшся почати новий день з чистого аркуша, якщо обіцяєш собі: «Робота і тільки робота» — то так виходить не завжди. Точніше майже ніколи. Я це відчула з самого ранку.

Формується новий колектив. Як керівник лікарні, Назар дійсно працює дуже ефективно. У нас поповнення медичних сестер, лаборантів. З наступного тижня ми приймаємо нових інтернів. Фізично працювати стало легше. Але морально… Відкриття реабілітаційного центру не за горами. Тому в хірургічному відділенні мене буде все  менше. Радію цьому, бо буду менше дотична до тих, кого уникаю.

Мілана вже не була новиною. Вона стала… фоном. Але таким, якого я не здатна ігнорувати. Хоча дуже хочу. Вона надто яскрава деталь у картині, що псує композицію, але відвести погляд, бо не виходить.

Вона стояла біля поста медсестер, щось пояснювала, легко жестикулюючи, і я вкотре впіймала себе на думці, що вона виглядає так, ніби знімається в рекламі, а не працює в лікарні, де іноді навіть часу на каву не вистачає.

Я відвернулася. Бо раптом зловила себе на бажанні знайти в ній недолік. Хоч один. Маленький. Людський. І це було вже не про неї. Це було про мене.

— Маріє. — Голос позаду змусив обернутися.
Андрій.

Він підійшов спокійно, без тієї зайвої впевненості, яка зазвичай кричить про себе раніше, ніж людина встигає щось сказати.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла я.

Він на секунду затримав погляд, ніби зважуючи щось.

— У вас сьогодні складний день?

— А в нашій професії бувають інші? — ледь усміхнулася.

— Бувають. Але рідко.

Пауза між нами не була незручною. І це дивувало. Знайомі менше тижня, але мені з ним комфортно.

— Слухайте, — він трохи нахилив голову, — давайте після зміни вип’ємо кави. Без медичних тем. Чисто для відновлення психіки.

— Ви впевнені, що вона підлягає відновленню? — питаю з легкою іронією.

— Я військовий лікар, — відповів він спокійно. — Я бачив гірші випадки.

Всередині стало гірко. Бо розумію, що він має рацію.
Нашу розмову перервала Валентина — медсестра оперблоку. 
Операція почалася швидко. Як це завжди буває, коли не залишається часу.

Чоловік, 31 рік, розрив селезінки після падіння з мотоциклу.  Внутрішня кровотеча. Час ішов не на години — на хвилини.

— Працюємо швидко, — сказав Назар, уже одягаючи рукавички.

Я стояла навпроти нього. Праворуч — Андрій. Трохи далі — Мілана.

Це було дивно. Наче нас зібрали не випадково. Так і було. Цей чоловік — син якогось чиновника. Тому всіх спеціалістів зібрали в одну лікарську команду.

— Скальпель. — Я почала.Руки працювали чітко. Автоматично. Як завжди.

Але свідомість… свідомість була зайнята іншим.

Я відчувала її. І мене це бісило. Мілану. Не як лікаря.

Як присутність.

Вона стояла ближче до Назара, ніж це було необхідно. Передавала інструменти трохи повільніше, ніж слід, затримуючи дотик. Нахилялася, коли говорила, так, ніби це не операційна, а сцена.  Та й взагалі, чисто фізично вона тут зайва. Я з Андрієм оперуємо. Назар в тандемі керує анестезійним процесом. Операційна медсестра асистує. А Мілана робить робочий вигляд.

— Мілана Вікторівна, тримай відсмоктувач вище, — сухо сказав Андрій їй. Вона усміхнулася. Навіть тут. І зробила, як він сказав.

— Контроль кровотечі, — констатує Андрій.

Я кивнула. Ми працювали синхронно. В якийсь момент я впіймала себе на думці, що довіряю йому. Як колега він дуже надійний. Та й профі. В роботі це видно одразу.
 

Після операції ми вийшли разом. Втома накривала поступово. Чотири години на ногах. Ми зробили це. Ще одне врятоване життя. І від цього стає приємно всередині. Відчуття як хвиля, яку ти бачиш, але не можеш зупинити.

— Добра робота, — сказав Назар коротко. Його погляд на секунду затримався на мені. Цього було достатньо, щоб я знову згадала… навіщо я хотіла з ним поговорити.

— Назаре, я…

— Маріє, — перебив він м’яко, але впевнено, — нам потрібно закінчити ту розмову, — сказав тихо, щоб не привертати увагу. Але Мілана надто пильно спостерігає за нами… Серце зробило зайвий удар.

— Так.

— Кава після зміни? — запитав він.

— Добре.

І саме в цей момент з’явилася вона… лікарська одиниця, яка в операційній виконує, швидше, функцію елемента інтерʼєру, ніж медичного працівника.

— Назаре, ти обіцяв показати мені відділення реабілітації терапії, — сказала Мілана, легко торкаючись його руки. — 

— Мілана Вікторівна, ви знаєте, що відділення ще не запрацювало. Урочисту екскурсію зробимо після відкриття, — звертається до неї на «ви», але ж усі знають правду….

Я завмерла. Назар ледь нахмурився.

— А  тому й хочу глянути. Може буду корисною. Щось пораджу при потребі, — гне свою лінію.

— Це можна зробити завтра.

— Але я сьогодні вільна, — усміхнулася вона. — І ти теж, наскільки я бачу. 
Пауза. Коротка. Він глянув на мене. А потім на неї.

— Давай тоді зараз, — сказав він їй.

А мені:

— Ми поговоримо. Потім.

Завжди це “потім”. Я кивнула. Навіть усміхнулася. Навіть не здивувалася. Це вже починало ставати закономірністю.

Кілька днів потому я вперше відчула втому не в тілі, а в думка. І саме тоді з’явилося відчуття, яке здалося майже полегшенням: я скоро йду з хірургії. Реабілітаційне відділення. Новий етап. Ця думка не лякала, а заспокоювала. Менше операцій. Менше всіх.

“Слава Богу”, — подумала я одного разу.

І одразу ж відчула, як ця думка звучить занадто чесно.

Ввечері приїжджає машина з-за кордону. Повна вантажівка новенького дорожезного обладнання. Потрібно все проконтролювати.

Іллю я побачила в новому корпусі. Здивована. Він стояв над апаратурою, щось налаштовував, зосереджений, як завжди.
— Привіт, Ілля. Ти тут? — Він обернувся.