20. Чесна з собою

Марія

Іноді мені здається, що лікарня — це просто місце моє роботи. А іноді — що другий дім. Насправді ж — це живий організм.

З власним серцебиттям, нервами і власною пам’яттю, яка нічого не забуває. Тут усе нашаровується: запахи, голоси, історії, плітки. І навіть якщо ти намагаєшся почати новий день з чистого аркуша, якщо обіцяєш собі: «Робота і тільки робота» — то так виходить не завжди. Точніше майже ніколи. Я це відчула з самого ранку.

Формується новий колектив. Як керівник лікарні, Назар дійсно працює дуже ефективно. У нас поповнення медичних сестер, лаборантів. З наступного тижня ми приймаємо нових інтернів. Фізично працювати стало легше. Але морально… Відкриття реабілітаційного центру не за горами. Тому в хірургічному відділенні мене буде все  менше. Радію цьому, бо буду менше дотична до тих, кого уникаю.

Мілана вже не була новиною. Вона стала… фоном. Але таким, якого я не здатна ігнорувати. Хоча дуже хочу. Вона надто яскрава деталь у картині, що псує композицію, але відвести погляд, бо не виходить.

Вона стояла біля поста медсестер, щось пояснювала, легко жестикулюючи, і я вкотре впіймала себе на думці, що вона виглядає так, ніби знімається в рекламі, а не працює в лікарні, де іноді навіть часу на каву не вистачає.

Я відвернулася, бо раптом зловила себе на бажанні знайти в ній недолік. Хоч один. Маленький. Людський. І це було вже не про неї. Це було про мене.

— Маріє, — голос позаду змусив обернутися.
Андрій.

Він підійшов спокійно, без зайвої впевненості, яка зазвичай кричить про себе раніше, ніж людина встигає щось сказати.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла я.

Він на секунду затримав погляд, ніби зважуючи щось.

— У вас сьогодні складний день?

— А в нашій професії бувають інші? — ледь усміхнулася.

— Бувають. Але рідко.

Пауза між нами не була незручною. І це дивувало. Знайомі менше тижня, але мені з ним комфортно.

— Слухайте, — він трохи нахилив голову, — давайте після зміни вип’ємо кави. Без медичних тем. Чисто для відновлення психіки.

— Ви впевнені, що вона підлягає відновленню? — питаю з легкою іронією.

— Я військовий лікар, — відповів він спокійно. — Я бачив гірші випадки.

Всередині стало гірко. Бо розумію, що він має рацію.
Нашу розмову перервала Валентина — медсестра оперблоку. 
Операція почалася швидко, але впевнено. Як це завжди буває, коли не залишається часу.

Чоловік, тридцять два роки, розрив селезінки після падіння з мотоциклу. Внутрішня кровотеча. Час ішов не на години — на хвилини.

— Працюємо швидко, — сказав Назар, уже одягаючи рукавички.

Я стояла навпроти нього. Праворуч — Андрій. Трохи далі — Мілана.

Це було дивно. Наче нас зібрали не випадково. Так і було. Цей чоловік — син якогось чиновника. Тому всіх спеціалістів зібрали в одну лікарську команду.

— Скальпель, — почала. Руки працювали чітко, автоматично. Як завжди.

Але свідомість… вона була зайнята іншим. Я відчувала її. І мене це бісило. Мілану.

Вона стояла ближче до Назара. Хоча обʼєктивно в цьому не було необхідності. Нахилялася, коли говорила, так, ніби це не операційна, а сцена.  Та й взагалі, чисто фізично вона тут зайва. Я з Андрієм оперуємо. Назар в тандемі керує анестезійним процесом. Операційна медсестра асистує. А Мілана робить робочий вигляд.

— Мілана Вікторівна, тримайте відсмоктувач вище, — сухо сказав Андрій їй. Вона усміхнулася. Навіть тут. Бісить мене. І зробила, як він сказав.

— Контроль кровотечі, — констатує Андрій.

Я кивнула. Ми працювали синхронно. В якийсь момент я впіймала себе на думці, що довіряю йому. Як колега він дуже надійний. Та й профі. В роботі це видно одразу.
 

Після операції ми вийшли разом. Втома накривала поступово. Чотири години на ногах. Ми зробили це. Ще одне врятоване життя. І від цього стає приємно всередині. Відчуття як хвиля, яку ти бачиш, але не можеш зупинити.

— Добра робота, — сказав Назар коротко. Його погляд на секунду затримався на мені. Цього було достатньо, щоб я знову згадала… навіщо я хотіла з ним поговорити.

— Назаре, я…

— Маріє, — перебив він м’яко, але впевнено, — нам потрібно закінчити ту розмову, — сказав тихенько, щоб не привертати увагу. Але Мілана надто пильно спостерігає за нами… Серце зробило зайвий удар.

— Так.

— Кава після зміни? — запитав він.

— Добре.

І саме в цей момент з’явилася вона… лікарська одиниця, яка в операційній виконує, швидше, функцію елемента інтерʼєру, ніж медичного працівника.

— Назаре, ти обіцяв показати мені відділення реабілітації, — сказала Мілана, легко торкаючись його руки. 

— Мілана Вікторівна, ви знаєте, що відділення ще не запрацювало. Урочисту екскурсію зробимо після відкриття, — звертається до неї на «ви», але ж усі знають правду….

Я завмерла. Назар ледь нахмурився.

— Я тому й хочу глянути. Може буду корисною. Щось пораджу при потребі, — гне свою лінію.

— Це можна зробити завтра.

— Але я сьогодні вільна, — усміхнулася вона. — І ти теж, наскільки я бачу. 
Пауза. Коротка. Він глянув на мене. А потім на неї.

— Добре, — сказав він їй.— Ми поговоримо трохи пізніше, — подивився мені у вічі.

Завжди це «потім». Я кивнула і усміхнулася. Навіть не здивувалася. Це вже почало ставати закономірністю.

Кілька днів потому я вперше відчула втому не в тілі, а в думках.  І саме тоді з’явилося відчуття, яке здалося майже полегшенням: я скоро йду з хірургії. Реабілітаційне відділення. Новий етап. Ця думка не лякала, а заспокоювала. Менше операцій. Менше всіх.

Ввечері приїжджає машина з-за кордону. Повна вантажівка новенького дорожезного обладнання. Потрібно все проконтролювати.

Іллю я побачила в новому корпусі. Здивована. Він стояв над апаратурою, щось налаштовував, зосереджений, як завжди.
— Привіт, Ілля. Ти тут? — він обернувся.

— Привіт. Так, наша фірма і таким займається, — усміхнувся. Без напруження.