19. Відкладений момент

Марія

Наступного дня в лікарні мене не було. Законний вихідний, який, як це часто буває, не мав нічого спільного з відпочинком.

Спершу — прийом у приватній клініці. Потім — зустріч з Іллею. Та сама, яка мала відбутися ще після дня народження сестри. Та сама, де я мала сказати очевидне. Очевидне — для мене. Але не для нього.

Ми не бачилися якийсь час. Він не писав. Я теж. Дивна рівновага, в якій обидва ніби чекали, що хтось інший зробить перший крок. Сьогодні я вирішила, що досить.

Наша зустріч вийшла короткою. Без сцен і драматичних пауз. Короткі обійми, швидше дружні. Але з тим болем, який не переплутаєш ні з чим. Він був у ньому. І в мені. Просто в різних формах. Ми завершили це. Остаточно.

Я побажала йому зустріти жінку, яка зможе відповідати теплом на його тепло. І це була правда. 
Боляче? Так. 

Але чесність іноді ріже точніше, ніж будь-яка брехня. Зате не залишає гниючих ран.

Є такі дні, коли ти ніби продовжуєш функціонувати, говориш із пацієнтами, ставиш діагнози, підписуєш призначення, але паралельно всередині триває інший процес — менш контрольований, менш логічний. Зате значно чесніший.

До лікарні я повернулася ще через день. І вже з перших кроків стало зрозуміло: тут тепер є нова тема для обговорення, новий центр уваги, нова… цікавинка, яка розбавила буденність.

Медсестри говорили тихіше, ніж зазвичай. Пліткували, але не настільки, щоб їх не було чути.

— Та ти бачила її?

— Яка жінка…

— І як він її представляв… — обговорювали медсестри в приймальному відділенні.

Я йшла повз, не сповільнюючи кроку, але слух — штука зрадлива. Він завжди підхоплює саме те, що не варто.

— Кажуть, хороша спеціалістка.

— З-за кордону…

— І така… ну, ти розумієш…

Так, я розуміла. Ще не бачила — вже розуміла.

Це як опис десерту: ще не куштувала, але вже знаєш, що він буде солодким.

У роздягальні розмова обірвалася, щойно я зайшла. Це навіть трохи смішно — ця універсальна жіноча змова мовчання, коли всі все знають, але роблять вигляд, що ні.

Я переодяглася, зібрала волосся, вдягнула медичний костюм улюбленого кольору. У цій формі було щось заспокійливе. Вона ніби повертала мене до себе. До тієї версії, де все зрозуміло: симптом — причина — дія.

Я побачила її в коридорі біля ординаторської. І, чесно кажучи, перше, що промайнуло в голові: вона реально так виглядає о восьмій ранку?

Ідеально вкладене волосся, яке не просто лежало — воно працювало на неї. Кожна хвиля на своєму місці, ніби хтось зранку провів над нею окрему операцію, значно делікатнішу, ніж ті, що робимо ми.

Макіяж не кричущий, якщо не звертати увагу на яскраво червоні губи. Враження, що вона снідала кровʼю.

Підбори. Я ще раз глянула на свої кросівки. Зручні. Практичні. Розумні. Нецікаві.

Я завжди вважала, що в нашій професії комфорт — це не вибір, а необхідність. Коли ти стоїш в операційній по кілька годин, коли спина нагадує про себе вже після першого втручання, коли ноги — це не елемент образу, а інструмент виживання, ти не думаєш про підбори. А вона — думала. І носила. І виглядала так, ніби це не суперечить жодній логіці світу.

Цікаво, вона оперує теж у такому стані, чи це лише для обгортки лікаря? Ця жінка обернулася, ніби відчула мій погляд. Наші очі зустрілися.

Вона не розгубилася. Не відвела погляду. Навпаки — ледь помітно усміхнулася, так, ніби вже щось про мене знала.

— Ви, напевно, Марія, — сказала вона першою, легко заходячи в ординаторську. Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася звичка бути почутою. Я зайшла слідом.

— Так, — відповіла спокійно. — А ви, очевидно, наша нова колега, — перше, що я подумала, коли побачила її зблизька, це те, що її зовнішність когось мені дуже нагадує.

— Очевидно? — вона підняла брову, ніби це її трохи розвеселило. — Мене Мілана звати.

— Про вас уже говорять більше, ніж про нові протоколи лікування.

Вона акуратно засміялася.

— Сподіваюся, в хорошому сенсі.

— У різному, — чомусь захотілося сказати саме так.

Вона підійшла ближче. Надто близько, як для першого знайомства.

— А я про вас ще нічого не чула , Маріє.

— Ще почуєте.

— В загальних рисах Назар Ігорович розповідав про колектив. І тільки хороше, — сказала вона, і зробила невелику паузу. — Ми з ним давно знайомі.

І от це «давно» прозвучало не як факт, а як заява.

— Ще зі студентських років, — продовжила вона, розглядаючи себе у відображенні в шафі. — Потім разом були в Америці. Багато спільного пережили.

Багато спільного. Цікаве формулювання. У нього завжди було багато «спільного» з різними людьми? Чи це тільки зараз я починаю про це думати?

— Це добре, — відповіла я рівно. — Легше працювати з тими, кого добре знаєш.

— О, це правда, — вона знову усміхнулася. — Особливо, коли знаєш не тільки як людина працює, а й… яка вона поза роботою. 

Ось тут я вперше відчуваю не просто роздратування. А щось гостріше. Бо ця фраза була надто точною. Надто… адресною.

Вона не питала — вона мітила територію. Здається, , чекала реакції. Я витримала паузу.

— У лікарні це не завжди має значення, — сказала спокійно. — Тут або ти хороший лікар, або ні.

Вона дивилася на мене кілька секунд, немов оцінювала.

— Погоджуюсь, — відповіла.

День тягнувся довго. Я працювала більше, ніж зазвичай. Не тому що було більше пацієнтів. А тому що так було легше. Руки, зайняті справою, менше зраджують.

Але думки — це інша історія. Вони вперто поверталися до деталей, які я б із задоволенням пропустила.

— …та я тобі кажу, червона помада…

— Серйозно?

— Та отак от, прямо на щоці…

— Старша казала, що вони коханці…

Ці розмови я чула в коридорах від самого ранку. Я навіть не оберталася. Навіщо. Це і так було видно. Не буквально, але достатньо. І найгірше — не сам факт. А те, як я реагувала на це. Мене, до дідька, це дратувало.

Ти запізнилася, Маріє. Ця думка знову повернулася. Цього разу звучала реальніше.