17 НІЩО НЕ ЗУПИНИТЬ ІДЕЇ, ЧАС ЯКОЇ НАСТАВ

Минув тиждень.

Марія

Рівно сім днів, які не можна було скласти в нормальний відлік часу, бо вони не відчувалися як послідовність ранків і вечорів. Для мене це було як один довгий, розтягнутий стан, у якому кожна година мала іншу вагу, ніж раніше. 

Мама Назара померла вночі після того, як я відвідала її. З деякими колегами з лікарні були на кладовищі. На тому, де вічним сном спить і мій батько. Давно обіцяла прийти на його могилу. І тільки в цей день виконала свою обіцянку. 

Коротка відпустка завершилася. Цілих два тижні я провела вдома на самоті. Кілька разів виходила з дому в магазин. Ну і відвідувала Олену Анатолівну. Двічі…

Я повернулася до лікарні. Формально — до роботи. Насправді — до місця, де думки хоча б на якийсь час змушені підкорятися чітким алгоритмам: симптом — діагноз — дія. Де немає місця для того, що не має логічного пояснення.

Здавалося, після зізнання цієї жінки, все мало би стати на свої місця. Деякі питання зникли. Але на їхньому місці зʼявилися нові. І переживання нові… Все стало по-іншому.

В лікарні коридори ті самі. Люди ті самі, і стіни, і коридори. І тільки я — інша. Бо тепер у мені жила правда, яку я носила, як щось крихке, лагідне і небезпечне водночас. Як скло, яке може порізати зсередини, якщо його розбити тоді, коли не варто. І я знала, що рано чи пізно мені доведеться розбити це скло перед Назаром. 

Чи ранить це його? Думаю так. Чи ранило це мене? Однозначно. Але в якомусь значенні і зцілило. 

«…Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав». Так звучить фраза з книги франчузького пиьменника Віктора Гюго. Ідея - це правда. Час правди настав! 

Назара я побачила вже з самого ранку. Він ішов швидко, різко, переглядаючи щось у телефоні і водночас віддаючи короткі вказівки інтерну, який ледь встигав за ним. Він змінився. На обличчі вже не залишилося слідів втоми. Назар мав строгий вигляд. Ймовірно, пірнув в роботу з головою. Тільки очі видавали весь сум, який причаївся всередині. Я памʼятаю цей стан. Колись переживала це з точністю до погляду і руху.

Це було видно по тому, як він тримав спину — трохи жорсткіше, ніж раніше. Говорив коротше, без зайвих слів, стисло. Дивився, ніби, постійно крізь щось. Люди так виглядають, коли ховають біль у роботу. Я це знала. Бо сама так робила колись.

— Назар Ігорович, — звернулася до нього жінка, яка працювала у відділі кадрів — у вас через десять хвилин нарада.

— Знаю, — коротко відповів він.

Я помітила як вона глянула на нього. Ніби хотіла зʼїсти. Не його. А якийсь смачний десерт. В його компанії. Сама ж вона виглядала досить привабливо. Довге чорне волосся, бронзова шкіра, легкий макіяж. І чорна спідниця, як на мене, занадто коротка для роботи. Добре хоч блузка прикривала всі її жіночі достоїнства. Хоча і без відкритого декольте не помітити цей скарб було неможливо. 

Його погляд на секунду зустрівся з моїм. І в цій секунді було стільки всього, що я встигла відчути, як засоромилася. Хм… Чому ж? Це не притаманно мені…

— Привіт, Маріє. — Назар ледь кивнув.

— Добрий день. — Я відповіла тим самим і пройшла повз.

І ми розійшлися. Як люди, між якими надто багато невимовленого. Та я чітко вирішула, що поговорю з ним. Не знаю коли саме закріплюю це рішення. Чи то одразу після розмови з його мамою, чи то зараз, після неоднозначного позирання цієї хранительки печаток і підписів. Але я точно скажу те, що, можливо розібʼє його. І те, що так сильно руйнувало мене…

Нарада проходила в великій конференц-залі.

Лікарі зібралися швидко. Кожен зі своїми думками, втомою і звичкою покірно чекати робочі п'ятихвилинки. Назар стояв біля столу в центрі зали. Він не користувався нотатками. Це я помітила ще від недавнього початку його роботи у нашій лікарні. 

Говорив чітко, впевнено, без пауз, які зазвичай видають сумніви.

— Ситуація з кадрами критична, — сказав він. — Особливо по хірургії та педіатричному відділенні.

Хтось у залі тихо зітхнув. Бо це всі й так знали.

— Ми вже ведемо перемовини з кількома спеціалістами, — продовжив Назар. — Частина з них працювала за кордоном. Є шанс, що вони приєднаються до нас найближчим часом.

Я слухала його і раптом подумала, що він говорить про майбутнє так, ніби тримається за нього, як за єдину опору. Відчувалося, що його старання — це не тільки робота. Це його щит від емоцій і пережитого за останній час.

— Буде більше навантаження, — додав він.— Але і більше можливостей.

Його голос дарував впевненістть всім присутнім. Панувала атмосфера керованості. А в такому великому колективі це надзвичайно важливо. Йог манера розмови справляла враження ніби віг займав керівну посаду все життя. А проблеми лікарні — це те чим він займається двадцять чотири на сім. Ніби він не ховав у собі порожнечу, яку я бачила. Напевно, єдина серед всіх присутніх…

І раптом у мені з’явилося бажання підійти до нього після цієї наради. Вирішила — сьогодні варто сказати все. Не хочу носити це в собі. Бажаю почути його правду…

Того ж дня ми знову опинилися в операційній. Пацієнта привезли з підозрою на внутрішню кровотечу після ДТП. Ситуація розгорталася швидко. Тиск падав. Пульс нестабільний.

— Готуємося, — кажу бригаді лікарів, одягаючи рукавички.

Назар стояв поруч. І також готувався до операції.

— Я буду в складі бригади, — обернувся в мою сторону, — ви не проти?

— Ні, звичайно.

— Не хочу втрачати навики, — додав.

Наші рухи були синхронними, як і раніше.

— Пацієнт в анестезії, — професійним тоном каже Назар, — працюємо, колеги.

— Скальпель, — беру ініціативу, — розріз. 

Запах стерильності, змішаний з запахом живого і вразливого. Це запах життя і смерті. І його не приховаж жодна медична маска.

— Кровотечу контролюємо, — кажу через деякий час. Вводьте додатково антикоагулянти.

Він кивнув на знак згоди і розуміння. Ми працювали як команда. 

Його короткі погляди, які я ловила на собі, казали мені більше, ніж слова. Чи то я хотіла так думати... Боюся признатися сама собі, що стає тепліше від його присутності поруч. І раптом подумала, що якби життя можна було так само чітко розрізати, знайти проблему і усунути її — все було б значно простіше.