16. Зустріч з його мамою

Марія

Квартира була старою. На вигляд вона була такою ж, як і пʼять років тому. Одного разу я приходила сюди з Назаром. Ми навіть пили чай з печивом.
Коли двері відчинилися, я одразу впізнала запах. Суміш ліків, і чогось ще… схожого на передсмертну атмосферу. Запах, який іноді з’являється в палатах, де люди повільно згасають.

Мене зустрів Влад. Він виглядав так само виснажено, як Назар.
— Добрий день, — сказав він.
— Привіт.
— Дякую, що прийшли, — його погляд був уважним.

Я лише кивнула. Розмовляємо вдруге, а він досі звертається до мене на ви.

— Влад, давай на ти. Ми практично однолітки.

— Домовились, — погодився.

Квартира була напівтемна, хоча час був ближчий до обіднього. Лампи горіли приглушено, ніби тут боялися яскравого світла. Штори закривали великі деревʼяні вікна. Ймовірно Олені Анатолівні заважає зайве світло.

Назар повільно провів мене коридором. Кожен крок відбивався всередині глухим стуком серця.

— Вона в кімнаті, — сказав він.
Я зупинилася біля дверей на секунду. І відчинила їх.

Мама Назара лежала на ліжку біля вікна. Коли я побачила її, у грудях щось боляче занило.

Вона стала ще худішою. Обличчя ніби зменшилося, загострилося. Шкіра була прозорою, з блиском, сходим на віск. Клятий рак зʼїв її зсередини. Звавалось, що залишилася тільки оболонка.
Темні кола під очима виглядали ще більшими. Її руки лежали поверх ковдри — тонкі, крихкі, з виступаючими синіми венами.

Це була вже зовсім інша жінка.
Не та енергійна мама, яка колись жартувала зі своїм сином, коли він приходив у її кабінет.
Не та, що усміхалася до студентів. Не та, що своїм виглядом нагадувала швидше голлівудську акторку, ніж викладачку університету.

Переді мною лежала людина, яка повільно прощалася з життям. Вона повернула голову і побачила мене. У її очах з’явилося щось, по чому я зрозуміла, що вона впізнала мене. 
— Марія… — прошепотіла вона.

— Добрий день, — підходжу ближче.
Назар з братом стояли біля дверей.
— Хлопці, залиште нас, — звернулася до синів.
Влад поклав руку на плече Назара. І вони обидва вийшли. Двері зачинилися.

Я сіла на стілець біля ліжка. Олена Анатолівна довго дивилася на мене.
— Дякую… що прийшла.
Я не знала, що сказати.
— Я впізнала тебе тоді… — прошепотіла. Тіло затряслося, зʼявилося хвилювання, — ...біля озера.
Я мовчала.
— Знала… що це ти.
Вона заплющила очі. Ніби збиралася з силами.
— Маріє… — її голос став зовсім повільним, з придиханням. — Пробач.
— Ви ні в чому не винні переді мною.
— Винна.
Я відчула, як холод проходить по спині.

— Я винна.. дуже. Перед тобою. І своїм сином. Тільки я надто пізно це зрозуміла.
Її пальці повільно стиснули край ковдри. Я бачила, що з кожним словом їй ставало важче дихати.
— Той лист…
Я завмерла, бо зрозуміла, що продовження розмови буде непростим
— Його написала я, — кинула в мене цими словами, як каміння. Те, що вимовила ця жінка ранило болючіше списа. 
Я дивилася на неї. І не могла поворухнутися. П’ять років. П’ять років болю.
І ось відповідь лежала переді мною на ліжку — слабка, крихка, зламанa.

— Але почерк… Я добре пам’ятаю, як пише Назар.

У нього чисто лікарська манера написання і в зворотньому напрямку закручені літери. Тепер коли ми працюємо разом і бачу документи, написані його рукою, я впевнена що той лист писав він. На сто відсотків впевнена. 

Вона дивилася на мене зі сльозами.
— Тут у шухляді стоїть мій записник, — ледь піднявши руку, кивнула в бік. — Відкрий його.

Я послухалася. Відкрила різьблену шухляду зі старого дерева. Цей елемент меблів виглядав, як антикварна знахідка.
Одна сторінка, друга. Якісь номери, прізвища, навіть рецепти страв. 
До болю знайомі покручені літер…. Ця жінка говорить правду. 

У них з сином практично одинаковий почерк.
Мить і здається, що це все сцена якогось фільму. Що це відбуває не зі мною…
— Назар не знає, — продовжила Олена Анатолівна.
— Чому? — насуплюю брови.
— Бо я хотіла… щоб він поїхав, — заплакала.
Моя голова ніби наповнилася шумом.
— Йому запропонували контракт… — шепоче крізь сльози. — Він відмовлявся через тебе.

Я закрила очі і теж пустила сльозу. У грудях щось розривалося.

— Я думала… що роблю правильно, — сказала на видиху. — Колись я виховувала своїх синів сама. Без жодної сторонньої допомоги, — ледве вимовляла слова, — в повному безгрошівʼї. Бувало, що на вечерю я їла сухий хліб, а наступний сніданок залишалося дві картоплини для хлопців.

Ця жінка плакала, по щоках повільно текли сльози, ніби змиваючи біль і життєву образу.

— З великим трудом я довчилася. І все через велике кохання до батька Назара. Він покинув нас, коли той був ще зовсім малий. Ця любов зруйнувала мене. Коли хлопці трохи підросли, тільки тоді мені вдалося стати на ноги. Я познайомилася з Мариною, це дружина Любомира Васильовича. Вони дуже допомогли мені з роботою.

Вона закашлялася, мокрота в грудях хрипіла і забирала можливість не тільки говорити, а й нормально дихати.

— Я так хотіла, щоб моїм синам була легше жити на цій  несправедливій і жорстокій планеті, що не помітила, коли стала частинкою цього світу. 
Коли зʼявилася можливість безкоштовного стажування в Америці, я надзвичайно зраділа. Бо розуміла, що це дасть Назару вибитися в люди. Вибач, мила.
Вона продовжувала плакати… і я плакала. Олена Анатолівна дивилася на мене так, ніби чекала вироку.
— Я зруйнувала ваше життя. 

Мені не хотілося нічого говорити, а вона продовжувала, незважаючи на те, що ледве вимовляла слова.
— Я ніколи нічого не мала проти ваших стосунків, але коли зрозуміла, що він не покине тебе, то вдалася до брехні. Пробач…— вже вкотре вибачається. — Через свій досвід я вважала, що любов — це слабість. А я хотіла, щоб мої діти були сильними.