16 ЗУСТРІЧ З ЙОГО МАМОЮ

 Квартира була старою. Тією самою. Одного разу я приходила сюди з Назаром. Ми навіть пили чай з печивом.
Коли двері відчинилися, я одразу впізнала запах. Суміш ліків, і чогось ще… майже невловимого. Запах, який іноді з’являється в палатах, де люди повільно згасають.

Мене зустрів Влад. Він виглядав так само виснажено, як Назар.
— Добрий день, — тихо сказав він.
— Привіт.
Його погляд був уважним.
— Дякую, що прийшли.

Я лише кивнула. Розмовляємо вдруге, а він досі звертається до мене на ви.

Квартира була напівтемна. Хоча час був ближчий до обіднього. Лампи горіли приглушено, ніби тут боялися яскравого світла. Штори закривали великі деревʼяні вікна. Ймовірно Олені Анатолівні заважає зайве світло.

Очікування.
Назар повільно провів мене коридором. Кожен крок відбивався всередині глухим стуком серця.
— Вона в кімнаті, — сказав він.
Я зупинилася біля дверей. На секунду. І відчинила їх.

Мама Назара лежала на ліжку біля вікна.Коли я побачила її, у грудях щось боляче занило.

Вона стала ще худішою.  Обличчя ніби зменшилося, загострилося. Шкіра була прозорою, майже восковою. Клятий рак зʼїв її зсередини. Звавалось, що залишилася тільки оболонка.
Темні кола під очима виглядали ще глибшими. Її руки лежали поверх ковдри — тонкі, крихкі, з виступаючими синіми венами.

Це була вже зовсім інша жінка.
Не та енергійна мама, яка колись жартувала зі своїм сином, коли він приходив у її кабінет.
Не та, що усміхалася до студентів. Не та, що своїм виглядом нагадувала швидше голлівудську акторку, ніж викладача університету.
Переді мною лежала людина, яка повільно прощалася з життям. Вона повернула голову і побачила мене. У її очах з’явилося щось, по чому я зрозуміла, що вона впізнала мене. 
— Марія… — прошепотіла вона.
Я підійшла ближче.
— Добрий день.
Мій голос прозвучав тихіше, ніж я хотіла.
Назар з братом стояли біля дверей.
— Хлопці, залиште нас, — звернулася до синів.
Влад тихо поклав руку на плече Назара. І вони обидва вийшли. Двері зачинилися.

Я сіла на стілець біля ліжка. Олена Анатолівна  довго дивилася на мене.
— Дякую… що прийшла.
Я не знала, що сказати.
— Я впізнала тебе тоді… — прошепотіла. Тіло затряслося, зʼявилося хвилювання,— ...біля озера.
Я мовчала.
— Я знала… що це ти.
Вона на секунду заплющила очі. Ніби збиралася з силами.
— Маріє… — її голос став зовсім тихим. — Пробач.
— Ви ні в чому не винні переді мною.
— Винна.
Я відчула, як холод проходить по спині.

— Я винна.. дуже. Перед тобою. І своїм сином. Тільки я надто пізно це зрозуміла.
Її пальці повільно стиснули край ковдри. Я бачила, що з кожним словом їй ставало важче дихати.
— Той лист…
Я завмерла.
— Його написала я.

Слова таранили болючіше списа. Вони пірнули в мене повільно, але мітко. Наче камінь у воду.
Я дивилася на неї. І не могла поворухнутися.
П’ять років. П’ять років болю.
І ось відповідь лежала переді мною на ліжку — слабка, крихка, зламанa.

— Але почерк… Я добре пам’ятаю, як пише Назар.

У нього чисто лікарська манера написання і в зворотньому напрямку закручені літери. Тепер коли ми працюємо разом і бачу документи, написані його рукою, я впевнена що той лист писав він. На сто відсотків впевнена. 

Вона дивилася на мене зі сльозами.
— Тут у шухляді стоїть мій записник. Відкрий його.
Я послухалася. Відкрила різьблену шухляду зі старого дерева. Цей елемент меблів виглядав як антикварна знахідка.
Одна сторінка, друга. Якісь номери, прізвища, навіть рецепти страв. 
До болю знайомі покручені літери.. Ця жінка говорить правду. У них з сином практично одинаковий почерк.
Мить і здається, що це все сцена якогось фільму. Що це відбуває не зі мною…
— Назар не знає, — продовжила Олена Анатолівна.
Я ковтнула повітря.
— Чому?
Вона тихо заплакала.
— Бо я хотіла… щоб він поїхав.
Моя голова ніби наповнилася шумом.
— Йому запропонували контракт… — прошепотіла вона. — Він відмовлявся через тебе. Я закрила очі і теж пустила сльозу. У грудях щось розривалося.

— Я думала… що роблю правильно. Колись я виховувала своїх синів сама. Без жодної сторонньої допомоги, — ледве вимовляла слова,— в повному безгрошівʼї. Бувало, що на вечерю я їла сухий хліб, а наступний сніданок залишалося дві картоплини для хлопців.

Ця жінка плакала, по щоках повільно текли сльози, ніби змиваючи біль і життєву образу.

— З великим трудом я довчилася. І все через велике кохання до батька Назара. Він покинув нас, коли той був ще зовсім малий. Ця любов зруйнувала мене. Коли хлопці трохи підросли, я тільки тоді стала на ноги. Я познайомилася з Мариною, це дружина Любомира Васильовича. Вони дуже допомогли мені з роботою.

 Вона закашлялася, мокрота в грудях хрипіла і забирала можливість не тільки говорити, а й нормально дихати.
— Я так хотіла, щоб моїм синам була легше стати на ноги. Коли зʼявилася можливість безкоштовного стажування в Америці, я надзвичайно зраділа. Бо розуміла, що це дасть Назару вибитися в люди. Вибач, мила.
Вона продовжувала плакати… і я плакала. Олена Анатолівна дивилася на мене так, ніби чекала вироку.

— Я зруйнувала ваше життя. 
Мені не хотілося нічого говорити.
— Я ніколи нічого не мала проти ваших стосунків, але коли зрозуміла, що він не покине тебе, то вдалася до брехні. Пробач…— вже вкотре вибачається.

Навіть коли дізналася, що хвора, то не сказала нікому, бо знала, що Назар покине все і повернеться. А він все одно покинув… Брехня ніколи не робить людям краще. Я надто пізно це зрозуміла…

Крізь сльози вирішую запитати.
— Чому ви не сказали йому про лист зараз?
— Я не хочу, щоб він мене нанавидів. Точніше, не хочу цього бачити. 
У голові крутилася лише одна думка.
Назар стоїть за дверима. І він досі не знає.

Я відкрила очі. Вона дивилася на мене з відчаєм.
— Не кажи йому… зараз, — прошепотіла вона. — Будь ласка.
У кімнаті знову стало тихо.
І я раптом зрозуміла, що правда, яку я так довго шукала…зовсім не принесла полегшення. Вона лише зробила біль ще глибшим.
Бо тепер я знала. І саме мені доведеться вирішити — коли сказати про це Назару. І чи варто казати взагалі…