15. Виплакала

Марія

— Дорогенька, а чи не пора згадати про сестру? — з порогу вигукує Юля. 
Мій ранок був спокійним, як штиль на морі. З її появою, ще з під'їзду і на цілу квартиру, несеться буря емоцій та швидкий тон діалогу.
— І тобі привіт, Юль.
— Маріє, ти коли востаннє мамі дзвонила? Бо за себе я взагалі мовчу. 
— Ооо, чую докір в твоєму голосі.
— Докір? Сіс, мене могло би теліпати від люті. Щоб цього не сталося — я тут. Мої нервові клітини надто швидко руйнуються, тому вирішила їх поберегти. Переживання за твоє життя і здоровʼя розвіялося, як тільки ти відчинила двері. Копаємо глибше, — Юля вміє гнути свою лінію.
— Дякую за турботу. Чай будеш? Або сік, в мене гранатовий є.
— Чай буду. І тістечко. 
— Емм, в мене нема.
— Не хвилюйся. У мене з собою, — витягає з сумки блакитний пакет з чимось дуже смачненьким.

Юля сьогодні рішуча, як ніколи. Вона хвилюється, я розумію. Якось я не могла ділитись переживаннями ні з ким.  Не хочу розповідати про Назара, але вона не відчепиться.. Це я знаю точно. 

Насправді, Юля дуже тонко зчитує людей. Їх емоції і поведінка завжди щось означають. І вона чудово розрізняє що саме. Навіть не знаю звідки у неї ця чудо здібність, але вона її ніколи не підводила. У цьому я впевнена.
Коли я вже була студенткою, то вона ще вчилася в школі. Але це не завадило їй мати вже тоді більше хлопців, ніж я. Тому я все списую на ширший досвід стосунків. 
У мене хлопців майже не було. Назар був моїм першим коханням. Тоді я думала, що це на ціле життя. Помилилася…

Юля поставила чайник на плиту і мовчки дістала дві чашки. Її рухи були спокійні, неквапливі. Вона завжди робила все саме так, коли відчувала, що мені зараз важко. Я сиділа за столом і дивилася на свої руки. Пальці трохи тремтіли.

Юля смакувала чай, а я наминала вже третє тістечко.
— Боже, як смачно, — закочую очі від гастрономічного екстазу. — Де ти їх купила? Ніколи таких смачний не їла.
Це було щось чудове на смак. Просто свято на тарілці. Повітряний, м’який корж легко пружинить під виделкою, а між його шарами щедро сховався густий крем. А зверху це все гастрономічне шаленство посипане горішками. 
Відчуваю як настрій моментально покращився. Тремор і переживання майже відступили.

— Куди подівся Ілля? — Раптово запитує Юля, поки я облизую губи від останнього шматка десерту.
— Ви посварилися чи розійшлися?

Сестра питально вигнула брову, очікуючи на відповідь. Оминути розмови не вдасться. Це я зрозуміла ще на порозі.
— Просто я не можу гратися його почуттями, бо мені так комфортно. Розумієш?
— Не дуже.
— Він такий хороший, завжди правильний. Завжди підтримує. Ніколи не забуває про мене, хоч багато працює.
— Відколи все вище перелічене стало мінусом у виборі чоловіка? — облизує ложку.
Задумуюсь на секунду… Так, Юля має рацію. Ілля — мрія будь-якої жінки. Саме тому я не можу дурити його. Бо поки він вʼється біля мене, а я по факту, користуюся його прихильністю — десь ходить жінка, якій це потрібно більше. І яка може відповісти йому взаємністю.

— Юль, я не можу дати йому те, чого він хоче найбільше?
— А чого він хоче найбільше? — питає, облизуючи крем з тістечка.
— Взаємності.

Відвертаю погляд на вікно, ніби шукаючи там щось, що врятує мене від цієї розмови.

— Нуу, сестричко, ти обвела навколо пальця навіть мене. Я була впевнена, що у вас дійде все до весілля.
— Я про це навіть ніколи не думала. А от Ілля...
— Він запропонував одружитися? 
Юля округлила очі. Як вона вгадала? Чи це було так помітно? Цікаво чи він їй щось казав про свої наміри. 

Може не найкращі, але все-таки Ілля та Юля друзі. Саме вона нас познайомила. Після повернення з фронту він часто відвідував центр, в якому вона працювала. Якось зблизилися. Я приїхала до Юлі, а там вони розмовляють біля входу. Так і познайомились. 
Через декілька тижнів ми випадково зустрілися в лікарні. Ілля саме облаштовував ще один кабінет магнітно-резонансної терапії.
Я притихла.
— Маріє, не мовчи. Мене розриває з цікавості, — бурчить сестра.

Я навіть не помітила, коли почала плакати. Сльози просто текли, без ридань, без звуків. 
— Так, Ілля освідчився мені. Сказав що давно кохає, — кажу. — А я так не хотіла цього чути від нього. Та ще й після сварки.
— А чому посварилися? — наполегливо лізе в душу сестра.
— Ой… довга історія. — відчайдушно відбиваюсь від Юлиних атак.
— Марія, дійсно, з людьми так не можна. Ілля мені близький, але і ти моя сестра. Я ніколи тебе не засуджу. Що б ти не вирішила, завжди підтримаю.

Щось стиснуло мене всередині. Ніби кулак, міцно сиділо між ребрами. Я розплакалася. А Юля обійняла мене. 

— Мені так важко.
Плачу, але сильніше тулюся до сестри, немов вона мій останній прихисток.
— Я дуже його образила, але і бути з ним не можу. Це нечесно. Він не заслуговує цього.
— Моя бідненька. Все буде добре. Ілля дорослий чоловік, він зрозуміє. Не все в цьому світі є взаємним. І кохання, на жаль, теж.
— Дякую, — дякую коротко.
— Чому ти не розповіла мені швидше? Коли виливаєш той весь тягар, то і нести його стає легше.
— Вибач, Юль. Я просто не розумію що відбувається у мене всередині.
— Чому? Поділись зі мною.  
— Після того, як Назар поїхав, я довго збирала себе до купки. Мене відволікало навчання. А після загибелі тата моєю найкращою пігулкою від болю стала робота. Ілля вміло вписався у всю цю лікувальну картину. Але то все ілюзія лікування, розумієш?
— Від болю немає пігулки, сестричко. Мусить відболіти, поки само не загоїться. Або ж болітиме до кінця, просто моментами притихне. А потім знову нагадає про себе, а часом і закровоточить.
— От і в мене кровоточить, Юль.
— Що ти маєш на увазі?

Я довго розповідала сестрі про Назара. Сказала, що він повернувся і чому саме. Як його поява в лікарні стала для мене крижаним снігом серед теплого літа. З кожним словом ставало легше. Нарешті свої переживання я висловила вголос.