15 ВИПЛАКАЛА

— Дорогенька, а чи не пора згадати про сестру? — З порогу вигукує Юля. 
Мій ранок був спокійним, як штиль на морі. З її появою ще з під'їзду і на цілу квартиру несеться буря емоцій та швидкий тон діалогу.
— І тобі привіт, Юль.
— Маріє, ти коли востаннє мамі дзвонила? Бо за себе я взагалі мовчу. 
— Ооо, чую докір в твоєму голосі.
— Докір? Сіс, мене могло би теліпати від люті. Щоб цього не сталося — я тут. Мої нервові клітини надто швидко руйнуються, тому вирішила їх поберегти. Переживання за твоє життя і здоровʼя розвіялося, як тільки ти відчинила двері. Копаємо глибше. — Юля вміє гнути свою лінію.
— Дякую за турботу. Чай будеш? Або сік, в мене гранатовий є.
— Чай буду. І тістечко. 
— Емм, в мене нема.
— Не хвилюйся. У мене з собою, — витягає з сумки блакитний пакет з чимось дуже смачненьким.
Юля сьогодні рішуча, як ніколи. Вона хвилюється, я розумію. Якось я не могла ділитись переживаннями ні з ким. 
Не хочу розповідати про Назара, але вона не відчепитися. Це я знаю точно. 
Насправді, Юля дуже тонко зчитує людей. Їх емоції і поведінка завжди щось означають. І вона чудово розрізняє що саме. Навіть не знаю звідки у неї ця чудо здібність, але вона її ніколи не підводила. У цьому я впевнена.
Коли я вже була студенткою, то вона ще вчилася в школі. Але це не завадило їй мати вже тоді більше хлопців, ніж я. Тому я все списую на ширший досвід стосунків. 
У мене хлопців майже не було. Назар був моїм першим коханням. Тоді я думала, що це на ціле життя. Помилилася…

Юля поставила чайник на плиту і мовчки дістала дві чашки. Її рухи були спокійні, майже неквапливі. Вона завжди робила все саме так, коли відчувала, що мені зараз важко. Я сиділа за столом і дивилася на свої руки. Пальці трохи тремтіли.

Юля смакувала чай, а я наминала вже третє тістечко.
— Боже, як смачно, — закочую очі від гастрономічного екстазу,— де ти їх купила? Ніколи таких смачний не їла.
Це було щось чудове на смак. Просто свято на тарілці. Повітряний, м’який корж легко пружинить під виделкою, а між його шарами щедро сховався густий крем. А зверху це все гастрономічне шаленство посипане горішками. 
Відчуваю як настрій моментально покращився. Тремор і переживання майже відступили.

— Куди подівся Ілля? — Раптово запитує Юля, поки я облизую губи від останнього шматка десерту.
— Ви посварилися чи розійшлися?
 Сестра питально вигнула брову, очікуючи на відповідь. Оминути розмови не вдасться. Це я зрозуміла ще на порозі.
— Просто я не можу гратися його почуттями, бо мені так комфортно. Розумієш?
— Не дуже.
— Він такий хороший, завжди правильний. Завжди підтримує. Ніколи не забуває про мене, хоч багато працює.
— Відколи все вище перелічене стало мінусом у виборі чоловіка? — Облизує ложку.
Задумуюсь на секунду… Так, Юля має рацію. Ілля — мрія будь-якої жінки. Саме тому я не можу дурити його. Бо поки він вʼється біля мене, а я по факту, користуюся його прихильністю, десь ходить жінка, якій це потрібно більше. І яка може відповісти йому тим же.

— Юль, я не можу дати йому те, чого він хоче найбільше?
— А чого він хоче найбільше?
— Взаємності.

Відвертаю погляд на вікно, ніби шукаючи там щось, що врятує мене від цієї розмови.

— Нуу, сестричко, ти обвела навколо пальця навіть мене. Я була впевнена, що у вас дійде все до весілля.
— Я про це навіть ніколи не думала. А от Ілля...
— Він запропонував одружитися? 
Юля округлила очі. Як вона вгадала? Чи це було так помітно? Цікаво чи він їй щось казав про свої наміри. 

Може не найкращі, але все-таки Ілля та Юля друзі. Саме вона нас познайомила. Після повернення з фронту він часто відвідував центр, в якому вона працювала. Якось зблизилися . Я приїхала до Юлі, а там вони розмовляють біля входу. Так і познайомились. 
Через декілька тижнів ми випадково зустрілися в лікарні. Ілля саме облаштовував ще один кабінет магнітно-резонансної терапії.
Я притихла.
— Маріє, не мовчи. Мене розриває з цікавості. 

Я навіть не помітила, коли почала плакати. Сльози просто текли, без ридань, без звуків. Наче щось усередині мене повільно тануло і витікало назовні.
— Так, Ілля освідчився мені. Сказав що давно кохає, — кажу, — а я так не хотіла цього чути від нього. Та ще й після сварки.
— А чому посварилися? — Наполегливо лізе в душу сестра.
— Ой… довга історія. — Відчайдушно відбиваюсь від Юлиних атак.
— Марія, дійсно з людьми так не можна. Ілля мені близький, але і ти моя сестра. Я ніколи тебе не засуджу. Що б ти не вирішила, завжди підтримаю.
Щось стиснуло мене всередині. Ніби кулак, міцно сиділо між ребрами. Я розплакалася. А Юля обійняла мене. 
— Мені так важко.
Плачу, але сильніше тулюся до сестри, немов вона мій останній прихисток.
— Я дуже його образила, але і бути з ним не можу. Це нечесно. Він не заслуговує цього.
— Моя бідненька. Все буде добре. Ілля дорослий чоловік, він зрозуміє. Не все в цьому світі є взаємним. І кохання, на жаль, теж.
— Дякую,— кажу коротко.
— Чому ти не розповіла мені швидше? Як виливаєш той весь тягар, то і нести його легше.
— Вибач, Юль. Я просто не розумію що відбувається у мене всередині.
— Чому? Поділись зі мною.  
— Після того, як Назар поїхав, я довго збирала себе до купки. Мене відволікало навчання. А після загибелі тата моєю найкращою пігулкою від болю стала робота. Ілля вміло вписався у всю цю лікувальну картину. Але то все ілюзія лікування, розумієш?
— Від болю немає пігулки, сестричко. Мусить відболіти, поки само не загоїться. Або ж болітиме до кінця, просто моментами притихне. А потім знову нагадує про себе, часом кровоточить.
— От і в мене кровоточить, Юль.
— Що ти маєш на увазі?

Я довго розповідала сестрі про Назара. Сказала, що він повернувся і чому саме. Як його поява в лікарні стала для мене крижаним снігом серед теплого літа. З кожним словом ставало легше. Нарешті свої переживання я висловила вголос.