14. Стара образа

Марія

Ніч за вікном вже давно проковтнула останні світлі моменти сьогоднішнього дня. Коридори майже порожні, світло приглушене, а час ніби сповільнився.

Я крутила в руках паперовий стаканчик з кавою, який уже давно був порожній. Просто, щоб зайняти руки.

— Я зробила помилку, коли принесла каву, кофеїн не сприяє хорошому сну, — легко посміхаюсь, — Час пізній, треба спати.

— А мені подобається, — відповів Назар.

Я помітила, як він розглядав мене. Це трохи бентежило.

Назар сидів навпроти, трохи відкинувшись на спинку стільця. Втома читалася на його обличчі так виразно, що мені раптом захотілося сказати щось легке і просте. Щось, що трохи зніме напругу. Але слова не приходили. Між нами висіло занадто багато невимовленого.

— Не йди, посидь ще трохи зі мною, — рукою махнув по краю дивану. — Будь ласка, — благально попросив.

— Гаразд. Про що поговоримо?

— Ти дуже гарна, — випалив, а я не очікувала ,— Така ж красива, як тоді. Зовсім не змінилася.

— А ти змінився, — прозвучало як докір.

— Та ну. Може візуально. І то зовсім трохи. Легка непобритість завжди зі мною, — провів пальцями по щетині. Назар хотів перевести нашу розмову в русло гумору. І йому це вдалося, не зважаючи на весь тягар сьогоднішнього дня.

Ми сміялися в унісон, як хороші друзі, ніби за нашими плечима немає болючої історії. Насправді ми обоє вдавали, що спільного життєвого  сюжету «до» просто  не існує…

— Як тобі  жилося за океаном? — вирішила запитати, бо йти дійсно не хочу.

Він підняв очі. У цьому погляді промайнуло щось здивоване. Наче він не очікував, що я запитаю.

— Працював, — коротко видав Назар.

— Це я й так розумію, — усміхаюсь, — Але як тобі там було… жити?

— Інакше, — задумався. Це читалося у його погляді.

— Інакше — це добре чи погано?

— Просто… інакше, — Назар злегка провів рукою по волоссю. — Інший ритм. Інші люди. Там ніхто не знає, ким ти був раніше, — роздумував. — І в якийсь момент я і сам забув. Будував нового себе.

Я уважно дивилася на нього.

— І це полегшує життя? Нуу, будувати себе нового, — уточнюю.

Він усміхнувся, але в тій усмішці було більше жалю, ніж радості.

— Іноді. Це як грати в кіно, насправді. Якщо ти актор, то це легко. А коли лікар, то треба більше зусиль, — посміхнувся.

Вагаюся запитати, але дуже хочу.

— А ти хотів повернутися?

Назар відповів не одразу. Він дивився на край столу так, що мені здавалося, що там була написана відповідь.

— Так, — нарешті сказав. — Але я і туди їхати не хотів.

Він примружив очі. Хотілося дати ляпаса йому. Брехун! Чого ж тоді поїхав? Клятий брехун…

— Але ж поїхав. Чому?

Питання вирвалося швидше, ніж я встигла подумати. Наші погляди зустрілися. Ми стоїмо зовсім поруч з тією самою темою, якої обидва так довго уникали. 

П’ять років. Один лист, який змінив моє життя. Життя, яке пішло зовсім іншим шляхом.

Назар відкрив рот, ніби хотів щось сказати. І саме в цей момент у коридорі різко пролунали швидкі кроки. Нетиповий шум і гамір для ночі у відділенні. Так гучно буває тільки при масовому поступленні хворих.
Двері кабінету відчинилися без стуку.

— Назар Ігорович, — швидко сказав черговий лікар. — Повітряна тривога. Масований обстріл. До нас їдуть троє. Двох вже оперують. Бракує рук, — промовляє чітко, без зайвого, — Яке щастя, що і ви тут, Маріє Ігорівно, — звертається до мене.

Назар миттєво підвівся.

Уся втома зникла з його обличчя. На її місце прийшла знайома професійна зосередженість.

— Ходімо.

Я подивилася на нього. І правда знову залишилася десь позаду.

Операція тривала майже дві години. Коли ми нарешті зняли рукавички і маски, на вулиці вже починало світати.

Світло ранку просочувалося крізь великі вікна операційного блоку. Бліде, холодне, але живе. Ми вийшли в коридор і втома читалася не тільки на наших обличчях, а й на манері ходьби. Здається, так рухаються зомбі і фільмам про апокаліпсис.

Назар ішов поруч мовчки.

— Маріє, — раптом сказав він.

Я зупинилася і повернула голову в його бік.

— Пробач.

— За що? — здивовано підіймаю на нього очі.

— За те, що вчорашній день народження твоєї сестри… закінчився так.

Я на секунду згадала Юлю. Альтанку. Сміх. Гітару.  Наче це було в іншому житті.

— Не вибачайся, — сказала я, — Ти тут ні до чого. В житті так трапляється.

— Все одно… шкода, — Назар трохи опустив погляд.

Я нічого не відповіла. Бо першим ділом думала, що він вибачається за те, що тоді поїхав без пояснень. Думала, він каже це в продовження нашої вчорашньої розмови. Про це він, ймовірно, вже забув.

От дурепа я.

Насправді я ще не розуміла, що відчуваю. І злість, і радість, і жаль, і співчуття. Цей коктейль крутився в моїй голові цілодобово.

Вирішую зателефонувати Юлі вже на сходах між поверхами. Вона відповіла майже одразу.

— Маріє! Ти куди зникла вчора?

— Вибач… У лікарню довелося їхати, — заплющую очі, згадуючи вчорашню прогулянку біля того озера. —Ургентний випадок. — Вирішую не казати сестрі про зустріч з Назаром. Вона взагалі про нього ще не знає.

— Ти серйозно? — голос сестри одразу став м’якшим. — Ти там взагалі спала?

— Майже.

— Я тобі потім подзвоню. Відсипайся.

— Добре.

Я вимкнула телефон і на кілька секунд сперлася на холодну стіну. Тіло відчувалося як тягар. Вирішую прогулятися лікарняним подвірʼям. Голова не варить, очі злипаються. Треба освіжити думки.

Довго не думаючи, прямую в онкологічне відділення. Воно зустріло мене знайомим запахом ліків і тишею.

Біля посту медсестер стояв чоловік. Високий. Темноволосий. Цю постать я бачила вчора біля вогню. Потім ми їхали разом в машині, тримаючи його матір за волосину від смерті. Я одразу зрозуміла, хто це.

— Привіт. Ми так і не познайомились, — кажу. 

Він обернувся. Його очі на секунду здивовано розширилися.