14 СТАРА ОБРАЗА

Марія

Ніч за вікном вже давно проковтнула останні світлі моменти сьогоднішнього дня. Коридори майже порожні, світло приглушене, а час ніби сповільнився.

Я крутила в руках паперовий стаканчик з кавою, який уже давно був порожній. Просто щоб зайняти руки.

— Я зробила помилку, коли принесла каву, кофеїн не сприяє хорошому сну,— легко посміхаюсь ,— час пізній, треба спати.

— А мені подобається. — Відповів Назар.

Я помітила як він розглядав мене. Це трохи бентежило.

Він сидів навпроти, трохи відкинувшись на спинку стільця. Втома читалася на його обличчі так виразно, що мені раптом захотілося сказати щось легке, просте. Щось, що трохи зніме напругу. Але слова не приходили. Між нами висіло занадто багато невимовленого.

— Не йди, посидь ще трохи зі мною. Будь ласка. — благально попросив.

— Гаразд. Про що поговоримо?

— Ти дуже гарна, — випалив, а я не очікувала ,— така ж красива, як тоді, зовсім не змінилася.

— А ти змінився. — Прозвучало як докір.

— Та ну. Може візуально. І то зовсім трохи. Легка небритість завжди зі мною.

Ми сміялися в унісон, як хороші друзі, ніби за нашими плечима немає болючої історії. Насправді ми обоє вдавали, що нашої історії «до» не існує…

— Як тобі  жилося за океаном? — Вирішила запитати, бо йти дійсно не хочу.

Він підняв очі. У цьому погляді промайнуло щось здивоване. Наче він не очікував, що я запитаю.

— Працював, — коротко відповів Назар.

Я ледь усміхнулася.

— Це я й так розумію. Але як тобі там було… жити?

Він на кілька секунд задумався.

— Інакше.

— Інакше — це добре чи погано?

Назар злегка провів рукою по волоссю.

— Просто… інакше. Інший ритм. Інші люди. Там ніхто не знає, ким ти був раніше. І в якийсь момент я і сам забув. Будував нового себе.

Я уважно дивилася на нього.

— І це полегшує життя? Нуу, будувати себе нового.

Він усміхнувся, але в тій усмішці було більше жалю, ніж радості.

— Іноді. Це як грати в кіно, насправді. Якщо ти актор, то це легко. А коли лікар, то треба більше зусиль. — Посміхнувся.

Я відчула, як щось усередині мене напружується. Вагаюся запитати, але дуже хочу.

— А ти хотів повернутися?

Назар відповів не одразу.

Він дивився на край столу так, ніби там була написана відповідь.

— Так, — нарешті сказав він тихо, — але я і туди їхати не хотів.

Він примружив очі. Хотілося дати ляпаса йому. Брехун! Чого ж тоді поїхав? Клятий брехун…

— Але ж поїхав. Чому?

Питання вирвалося швидше, ніж я встигла подумати.

Наші погляди зустрілися.

І раптом я зрозуміла: ми стоїмо зовсім поруч з тією самою темою, якої обидва так довго уникали. П’ять років. Один лист, який змінив моє життя. Життя, яке пішло зовсім іншим шляхом.

Назар відкрив рот, ніби хотів щось сказати. І саме в цей момент у коридорі різко пролунали швидкі кроки. Нетиповий шум і гамір для ночі у відділенні. Так гучно буває тільки при масовому поступленні хворих.

Двері кабінету відчинилися без стуку.

— Назар Ігорович, — швидко сказав черговий лікар. — Повітряна тривога. Масований обстріл. До нас їдуть троє. Двох вже оперують. Бракує рук. Яке щастя, що і ви тут, Маріє Ігорівно.

Назар миттєво підвівся.

Уся втома зникла з його обличчя. На її місце прийшла знайома професійна зосередженість.

— Ходімо.

Я подивилася на нього. І правда знову залишилася десь позаду.

Операція тривала майже дві години.

Коли ми нарешті зняли рукавички і маски, на вулиці вже починало світати.

Світло ранку просочувалося крізь великі вікна операційного блоку. Бліде, холодне, але живе.

Я відчула втому так раптово, ніби хтось вимкнув у мені перемикач. Ми вийшли в коридор.

Назар ішов поруч мовчки.

— Маріє, — раптом сказав він.

Я зупинилася.

— Пробач.

Я здивовано підняла на нього очі.

— За що?

Він зітхнув.

— За те, що вчорашній день народження твоєї сестри… закінчився так.

Я на секунду згадала Юлю. Альтанку. Сміх. Гітару.  Наче це було в іншому житті.

— Не вибачайся, — тихо сказала я. — Ти тут ні до чого. В житті так трапляється.

Назар трохи опустив погляд.

— Все одно… шкода.

Я нічого не відповіла. Бо першим ділом думала, що він вибачається за те, що тоді поїхав без пояснень. Думала, він каже це в продовження нашої вчорашньої розмови. Про це він, ймовірно, вже забув. От дурепа я.

Насправді я ще не розуміла, що відчуваю. І злість, і радість, і жаль, і співчуття. Цей коктейль крутився в моїй голові цілодобово.

Вирішую зателефонувати Юлі вже на сходах між поверхами. Вона відповіла майже одразу.

— Маріє! Ти куди зникла вчора?

Я заплющила очі.

— Вибач… У лікарню довелося їхати. Ургентний випадок. Вирішую не казати сестрі про зустріч з Назаром. Вона взагалі про нього ще не знає.

— Ти серйозно? — голос сестри одразу став м’якшим. — Ти там взагалі спала?

Я тихо усміхнулася.

— Майже.

— Я тобі потім подзвоню. Відсипайся.

— Добре.

Я вимкнула телефон і на кілька секунд сперлася на холодну стіну. Втома була важкою, як мокрий плащ. Вирішую прогулятися лікарняним подвірʼям. Голова не варить, очі злипаються. Треба освіжити думки.

Довго не думаючи, прямую в онкологічне відділення. Воно зустріло мене знайомим запахом ліків і тишею.

Біля посту медсестер стояв чоловік. Високий. Темноволосий. Цю постать я бачила вчора біля вогню. Потім ми їхали разом в машині, тримаючи його матір за волосину від смерті. Я одразу зрозуміла, хто це.

— Привіт. Ми так і не познайомились— тихо сказала  я.

Він обернувся. Його очі на секунду здивовано розширилися.

— Привіт. Так, момент не найкращий був.

— Я Марія.

Він усміхнувся трохи втомлено.

— Мене Влад звати. Назар казав про вас.

Це прозвучало просто. Але я чомусь відчула легке хвилювання.