13 НІЧ У ЛІКАРНІ

Назар

Коли двері відділення зачинилися за каталкою, коридор раптом став неприродно тихим.

Я багато років працюю лікарем, тому це не було для мене чимось новим. Але вперше стало болючим… Ніколи не приміряв на себе роль родича пацієнта. Навіть не задумувався, що відчуває людина, яка за мить може втратити все. Саме ця мить розбиває мене на дрібні молекули і, здається, сил відновитися знову забракне.

Стоячи перед дверима реанімації, ніби забуваю, як рухатися. Біле світло ламп ріже очі. Воно холодне і безжальне. У такому світлі всі думки здаються ще важчими.

Дивлюся на зачинені двері палати інтенсивної терапії, за якими зникла мама. Сотні і тисячі разів я відчиняв ворота до царства, в якому боряться за життя. А коли за ними найближча мені людина, я просто злякався. Злякався болю втрати… Незворотної втрати.

Я не міг позбутися одного відчуття — ніби щось вислизає. Повільно і назавжди.

Влад нервово ходить уздовж стіни.

— З нею ж все було добре … — тихо пробурмотів він. — Вона сиділа біля вогню. Навіть усміхалася і жартувала. А я смажив мʼясо.

Я промовчав. Сил говорити не було. Марія пішла. Куди не знаю. Втомилася, напевно, поїхала додому. Я вдячний, що вона поїхала з нами. Це дуже допомогло насправді. Влад підняв кіпіш і не зміг мислити тверезо. Та і я, зізнаюсь, теж. Тому нам була необхідна людина, яка координувала процес. Марії це вдалось чудово. 
Вона говорила з напівсвідомою мамою, щоб та не втратила свідомість повністю. Казала як дихати, допомогла розщепити блузку, щоб не стискала. Це дозволило мені зосередитися на дорозі і ми швидко добралися до лікарні.

Лікар вийшов в коридор. Ми з братом одразу підвелися.

— Назар Ігорович, ваша мама прийшла до тями, — каже колега, — але вона заснула, тому залишатися тут сенсу немає. Вона спатиме до ранку точно. Їдьте додому, відпочиньте.

Мені полегшало. Те, чого я так сильно боявся, на щастя, не справдилося. Заглянув до палати. Родичів, як правило, не пускають в реанімацію, але мені, певна річ, ніхто не заперечував. Мама дійсно спала. Бліда, як сніг, поморщена і знесилена.

Ми з Владом по черзі тиснемо руку онкологу і починаємо повільно рухатися до виходу. День шалений, непростий. Картаю себе, що забрав маму з лікарні і допустив погіршення стану.

На годиннику майже перша ночі. Додому їхати не хочеться. Вирішую залишитися і ночувати в лікарні. В моєму кабінеті чудовий диван і є запасний одяг, щоб переодягнутися.

Прощаюся з братом і вирішую побути трохи надворі. Свіже повітря допомагає поставити думки в правильне русло. Отверезити розум, як то кажуть.

Сиджу на кованій лавці, що поблизу входу в хірургічний корпус. Перед очима сплив сьогоднішній вечір біля озера.

Мама дивилася на воду. Вогонь тихо тріщав. Вона сказала, що запах сосен нагадує їй дитинство. І на кілька хвилин я повірив, що все не так погано. Що, можливо, лікуючі лікарі перебільшують. Що у нас ще є час. Тепер ці думки здавалися наївними. Бо бачив у своїй роботі це сотні разів.

Мій погляд повільно опустився до ніг, на квадратики бруківки, якими вистелені доріжки між корпусами лікарні. Думки повільно маневрували головою, яка здавалася лусне від втоми та відчаю. Як щось приємне і тепле у цьому хаосі жаху, згадував Марію.

Ця зустріч була настільки раптовою, що досі не встиг зрозуміти, що відчуваю. Коли побачив її на стежці — серце буквально пропустило удар.

Марія. Марійка…

Те ім’я, яке я так довго намагався не вимовляти. Яке я намагався забути, як страшний сон. Те, від якого ставало боляче приємно з моменту повернення в Україну.

Там, біля озера подумав, що помиляюся. Що це просто хтось схожий. І ймовірність зустрічі в цьому місці саме в цей час дорівнює нулю. Але потім світло ліхтаря впало на її обличчя. І сумнівів не залишилося.

Я дивився на неї так, як пʼять років тому. Вона майже не змінилася. На ній була сукня, схожа на ту, яку вона одягнула тоді, коли я вперше поцілував її. Чому я так відреагував на неї?

І волосся… Воно у неї справді красиве і доглянуте. Робить її винятковою серед десятків інших жінок. Ті самі очі. Та сама звичка трохи нахиляти голову, коли вона хвилюється.

Я провів рукою по обличчю. Бо добре пам’ятав той день, коли вся казка закінчилася. Серце знову боляче стиснулося.

— Шалено хочеться цигарок. — Подумав, і щоб втриматися, вирушив до свого кабінету.

Викликаю ліфт. Зазвичай стараюся ходити сходами, щоб тіло завжди було в тонусі. Це корисно для серця і для організму загалом. Але сил настільки мало, що боюся не дійду. Двері відчиняються і я бачу її. Марія переодягнена в медичний костюм з кавою в руках.

Три паперові стаканчики зеленого кольору з чорними пластиковими кришечками. Розумію, що з нашого автомату. В  іншій  руці така ж паперова тара з бутербродами. Якась намазка і кілька шматків ковбаси.

— Як мама? — З неприхованою турботою питає.

— Прийшла до тями, але спить. Дуже перевтомлена. Організм не стягує.

— А я до вас з кавою, — тицяє очима і додає, — і бутербродами.

По тілу розливається тепло. Це схоже на відчуття, коли ти дуже змерз і нарешті вгріваєшся під теплою ковдрою. Вона не поїхала додому. Залишилася в лікарні, переодягнулася, ймовірно, для комфорту. Вона зробила нам маленький променад. З турботою до мене і брата. Я вражений. Приємно вражений.

— Маріє,  ти не повинна цього робити, але чомусь робиш… Дякую тобі.

— Все нормально. Так зробив би будь-який лікар.

Мене зашкребло… Стараюся не показати цього. Лікар? Ну так, звісно. Вона робить це, бо лікар… Відколи це лікарі носять каву родичам пацієнтів.

— Не пропадати ж каві. Ходімо — випʼємо її в кабінеті.

Ми підіймаємось ліфтом на наш поверх. Повільно, впевнено. Я обперся в металеву стіну цієї телепорт-машини. Дивлюся на неї, милуюся, поїдаю очима. Яка ж вона гарна! Так і хочеться сказати їй про це. Але не маю права.

— У мене ще цукерки є, — раптово згадує, — зараз принесу.

 Заходжу в кабінет, втомлено знімаю куртку і мию руки, намагаючись змити щось більше, ніж набір мікроорганізмів з долонь. Змиваю весь тягар сьогоднішнього дня…