12 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Ранок почався повільно, майже нечутно, ніби день боявся торкнутися моїх думок. Я прокинулася раніше, ніж потрібно. Нарешті вихідний і не треба нікуди спішити.

У кімнаті стояла та особлива тиша, яка буває лише перед повним пробудженням міста. Світло ще не було сонячним — лише блідим, молочним, воно повільно просочувалося крізь фіранки й лягало на підлогу тонкими смугами.

Здавалося, що я цілу вічність лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Сьогодні день народження Юлі. І сьогодні вона їду туди сама. Ілля таки поїхав у відрядження.

Ця думка відгукнулася в мені болем. Не різким, не драматичним, а тим глухим, який осідає всередині, мов холодна вода на дні криниці. Учорашня розмова з Іллею ще не вщухла. Його голос, спокійний, але важкий, досі звучав у пам’яті.

Вчора я змовчала. Бо сказати правду означало б поранити. А брехати — ще гірше.

Я підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Місто прокидалося повільно, ніби старий годинник, у якого механізм запускається не одразу.

Запах кави трохи повернув мене до реальності.

Я смакувала перший ковток чудо напою і оглядала сукню, що висіла на спинці. Вона легка, біленька, але зі світло-блакитним відтінком, майже невагома. Я вибрала її ще вчора, думаючи про Юлю.

Сестра завжди каже, що я така красива, коли не ховаюся за лікарським халатом.

Ледь усміхаюся. Збираюся довше, ніж зазвичай, бо нікуди не спішу. Святкування розпочнеться о другій дня. Роблю легкий макіяж і злегка підкручую волосся. Всередині з’являється дивне відчуття — ніби цей день стане важливішим, ніж я готова визнати.

Дорога за місто тягнулася стрічкою серед соснового лісу.

Чим далі машина віддалялася від шуму, тим густішим ставало повітря. Воно пахло смолою, хвоєю, мокрою землею. Все-таки їхати на таксі було чудовою ідеєю.

Сонце піднімалося високо, але між високими соснами його промені пробивалися лише уривками, ніби світло проходило крізь старе зелене скло.

База відпочинку, яку обрала Юля, виглядала так, ніби її сховали від світу.

Дерев’яні будинки стояли між деревами, як мовчазні свідки чужих історій. Стежки губилися серед моху і коріння. Неподалік блищало кілька озер — темних, глибоких, тихих. Ніколи тут не була, сестра казала, що вони відкрилися недавно.

Перше враження від цієї місцини надзвичайно приємне. Тут було щось первісне. Щось таке, що змушувало дихати повільніше.

Юля помітила мене ще з альтанки.

— Маріє!— підбігає, обіймає так щиро, що я на секунду забуваю про все інше.

— З днем народження, — тихо кажу. — Будь щаслива, сестричко.

— Дякую. Ти приїхала. Для мене це головне.

Юля трохи відступила, уважно придивилася.

— А Ілля? Знову відрядження чи щось інше, — примруживши очі, питає.

Я відвела погляд.

— Він у відрядженні.

Юля не одразу відповіла.

— Або ти просто не захотіла, щоб він приїхав?

Юля тихо зітхнула.

— Я не буду лізти. Але ти виглядаєш так, ніби носиш камінь у грудях.

— Можливо, так і є.

Ми мовчки переглянулися і Юля більше не запитувала нічого про Іллю. В сестри завжди було чудове відчуття такту, коли це дійсно було мені потрібно. І я вдячна їй за це.

Святкування почалося тихо, але поступово розрослося у веселу метушню.

Колеги Юлі виявилися галасливими, щирими людьми. Хтось приніс гітару, хтось вино, хтось почав готувати щось на мангалі. Повітря наповнилося сміхом, музикою і запахом диму.

Я намагалася розслабитися. Навіть сміялася. Пила шампанське, до речі, воно було чудовим. Розповідала історії з лікарні, слухала чужі жарти, дозволяла собі жартувати у відповідь.

Але десь у глибині душі було відчуття, ніби граю роль. Чи це зайвий ковток алкоголю вивертає думки навиворіт чи це побічний ефект довготривалої роботи без відпочинку…

Ніби це не зовсім була не я.

І коли сонце почало повільно сповзати за сосни, фарбуючи небо у густі бурштинові відтінки, раптом відчуваю втому від цього шуму.

— Я трохи пройдусь, — сказала вона Юлі.

— Іди. Тут ліс лікує краще за психотерапію, — усміхнулася сестра.

Знаходжу вузьку стежку. Чудове місце. Дихати хочеться глибше і глибше. І небо тут, немов з улюблених дитячих книг. Ліс у сутінках змінювався. Дерева ставали вищими, темнішими, мов мовчазні велетні. Повітря холоднішало. А десь неподалік тихо плескалася вода. Це були качки. Я в захваті, ніколи їх не бачила. Здивована, що вони тут у таку пору.

Мою увагу привертає вогонь. Невелике багаття біля озера, трохи далі від мене. Біля нього стояв чоловік. Високий. Широкоплечий. Його обличчя освітлювали ривки полум’я. Вирішую зупинитися і роздивитися його краще. Щось у цьому обличчі було знайоме. Ніби колись давно я вже зустрічала цю людину. Ну або ж дуже схожу людину. Але пам’ять вперто не давала відповіді. Де я його бачила?

Забагато випила. Привиди мерещаться.

Чоловік нахилився до вогню, підкинув гілку. Полум’я спалахнуло сильніше. І в цей момент з іншого боку стежки з’являється Назар. Марія вже якийсь час стояла трохи осторонь, майже не рухаючись. Ніч була тиха, густа, така, що навіть найменший звук здавався надто гучним. Вогонь перед нею тихо потріскував, розкидаючи у темряву дрібні іскри. Тепле світло полум’я коливалося на обличчях людей, на стовбурах дерев, на землі, вкритій сухим листям.

Чоловік біля вогнища повільно нахилився вперед. Його рух був спокійний, буденний, ніби це вже сотий раз за вечір. Він узяв ще одну суху гілку і кинув її у вогонь. Гілка торкнулася жару, і в ту ж мить полум’я спалахнуло сильніше — яскраве, жовтогаряче світло розлилося ширше, освітивши навколо ще кілька кроків темної стежки.

Я машинально підняла очі, щоби подивитися, як полум’я розгоряється. І саме в цей момент я побачила його. Назар повільно котив інвалідну коляску. На ній сиділа його мама. Накрита пледом, худа, з запалими рисами обличчя.

Я різко вдихнула, але повітря ніби застрягло десь у горлі. Мені здавалося, що я застигла на місці, не вірячи власним очам. Пальці мимоволі стиснули край куртки, ніби я шукала за що вхопитися, щоб переконатися, що це справді відбувається.