11 БОЛЮЧА ПРОГУЛЯНКА

Марія

Вечір повільно опускається на місто, як тепла ковдра, під якою не завжди легше дихати.

Я йду без чіткого маршруту – просто вперед. Повз вітрини, повз людей, повз власні думки, які ніяк не хочуть залишити мене в спокої. Ліхтарі вже світяться жовтим, м’яким світлом, і в їхніх відблисках асфальт здається вологим, ніби місто щойно плакало.

Сьогодні маю зустрітися з Іллею. Ми домовилися зустрітися, а потім посварилися. Чи відбудеться зустріч – не знаю.

Сварка була не гучною і не крикливою. Але почуваюся якось надломлено.

– Поїдемо в суботу на день народження до Юлі разом, — сказав він по телефону. — Мене запросила особисто. Побудемо разом.

– Я не знаю чи зможу, – відповіла я занадто швидко.

Не хочеться ніяких гулянок і на роботі завал. Знаю, що Юля образиться, але по-іншому не можу.

– Не можеш чи не хочеш? – випалює Ілля. – Може справа в мені? Тобі просто не потрібна моя компанія?

Драматично вздихаю, бо не можу підібрати слів, щоб описати те, що відчуваю і не образити його.

Пауза тоді була довшою, ніж мала б бути.

– У мене робота.

– У тебе завжди робота, Маріє. І у мене її, до біса, багато. – Бере лагідний тон.

– Так було завжди, але ти ніколи не уникала мене. Відколи я приїхав з відрядження ми толком і не бачилися. Ну, якщо не враховувати ці десять хвилин, коли я завозив тобі машину з СТО. Що відбувається, Маріє?

У його голосі не було звинувачення. Лише розчарування. І це ранило більше.

Я сказала, що не маю часу продовжувати розмову, бо біжу до пацієнтів, пообіцяла при зустрічі поговорити на цю тему. Він не сперечався, не кричав, просто замовк і вимкнув телефон.

І тепер я йду, блукаю містом, знаючи, що ми все одно зустрінемось. Знаючи, що не можна користуватися його теплом і добротою так, як я це робила досі.

І так, Ілля має рацію – я стала уникати його. Не завжди свідомо, але це факт. Найбільше боюся його поранити і образити.

Я заходжу до торгового центру. Тут тепло, пахне кавою і новим одягом. Люди метушаться з пакетами, сміються, обговорюють щось буденне, просте. Я ніби спостерігаю за ними крізь скло.

Сестрі потрібен подарунок. Її день народження не можна пропускати. Та ще й через недомовки з Іллею.

Я зупиняюся біля полиці з ювелірними прикрасами. Маленькі сережки у формі листків. Вони ніжні, легкі. Сестра любить такі дрібниці.

Я беру коробочку в руки – і раптом перед очима спалахує операційна.

Його погляд. Той момент, коли наші плечі торкнулися. Його “Я ніколи вас не підводив” .Чому я нічого не сказала на це? Як це не підводив?! Клятий зрадник. Хіба не він покинув мене і помчав до Америки.

П’ять років тому він зник так само тихо, як сьогодні на мить замовк у коридорі після дзвінка брата.

П’ять років тому я телефонувала йому десятки разів. Спочатку – з радісною новиною. Прийшла хороша звістка від батькового побратима. Тоді ми дізналися, що тато живий, в полоні і його готують до обміну. Потім телефонувала з тривогою, переживанням. Думала з ним щось трапилося. Потім я набирала його номер з приниженням.

Болить, коли згадую…

«Поза зоною досяжності». Сухий, механічний голос, який поступово став вироком.

Я тоді прийшла до університету. Знала, що його мама там працює. Хотіла хоча б зрозуміти, що відбувається. Вона зустріла мене в коридорі. Стримана. Надто спокійна.

– Маріє, – сказала вона, – я знала, що ти прийдеш. Назар просив передати.

І дала мені конверт. Я пам’ятаю, як тремтіли мої руки.

Почерк його. Знайомий, рідний, трохи нахилений вправо.

“Я їду на  стажування в Америку. Це шанс, який я не можу втратити. Кар’єра для мене зараз важливіша. Пробач.”

Кар’єра важливіша.

Кілька рядків – і моє життя вмить розсипалися, як скло. Я тоді не плакала одразу. Ні. Я стояла в коридорі, дивилася на ті слова і відчувала, як всередині мене щось кам’яніє. А тепер… тепер він дивиться на мене так, ніби це я його покинула.

Я виходжу з магазину з пакетом у руках, але не відчуваю його ваги. Думки знову захоплюють мою голову.

Ілля. З ним усе було інакше. Він з’явився в моєму житті тихо. Після повернення з фронту. Спочатку просто знайомий сестри. Потім – людина, яка приходила ремонтувати апарат у відділенні. Потім – чоловік, який чекав мене після зміни з кавою.

Він ніколи не тиснув. І мені це імпонувало.

Його руки пахли металом і машинним маслом. Його голос був низький, спокійний. Він дивився на мене так, ніби я  не уламок, а ціла. І з ним мені було безпечно. Як виявилось, це ілюзія… І зрозуміла я це, коли на горизонті знову з’явився Назар.

Його ім’я тепер звучить у мені як струна, яку хтось постійно зачіпає. З ним неспокійно.

Я виходжу на вулицю. Повітря холодніше. Вечір глибшає.

Телефон вібрує.

Ілля: «Я вже біля кав’ярні.»

Я пишу коротке:  «Йду».

Кав’ярня маленька, затишна. Він сидить біля вікна. У цивільному. Волосся коротке, русяве погляд уважний. До гладкості вибрита щетина. Це те, що його вирізняло серед багатьох інших чоловіків. Він завжди акуратний, як з голочки.

Коли бачить мене – усміхається. І ця усмішка завжди трохи стискає моє серце.

– Ти гарна, – каже він одразу.

– Дякую.

Ми сідаємо.

Перші хвилини говоримо про роботу. Про його відрядження. Про новий томограф, який він налаштовував у сусідньому місті. Ніби і не було ранкової розмови. Боюся розпочати першою, хоча хочу вже нарешті поставити всі крапки над «і».

– Ти втомлена, – каже він.

– Всі втомлені. Час такий. Ти теж. Просто не признаєшся в цьому. Навіть сам собі.

– Ні. Це інакше.

Я мовчу. Він дивиться прямо. Напруга між нами зростає. Неочікувано для мене починає.

– У тебе хтось з’явився? Тільки чесно.

У мене стискається горло. Не можу сказати ні слова.

Він видихає.

– Я не дурний, Маріє. Я бачу, як ти віддаляєшся. Ти ніби тут  і ніби ні.