10 ПРАЦЮЄМО РАЗОМ

Назар

Як головний лікар свій робочий день я мав би розпочинати з нарад, паперів та підписів. Але не сьогодні.

Ранок у лікарні завжди пахне однаково – стерильністю, кавою і втомою.

– Доброго ранку, – вітаюсь стримано.

– Доброго, – відповідають хором, коли заходжу в передопераційну кімнату.

Вдягаю зелений костюм, мию руки, дивлюся в дзеркало. Погляд — зібраний. Усередині — неспокій.

– Здивовані? Бачу, що так, – звертаюсь до всіх присутніх, які зі здивуванням і цікавістю дивляться на мене, –  Андрій Орестович попросив замінити його. Тому сьогодні працюємо разом.

Говорю сухо, але чітко.

По черзі з анестезисткою прямую в саму операційну, де вже, як бджілка,  метушиться операційна медсестра. Вітаюся, бачу здивування, але приступаю до роботи. Авжеш, не щодня головний лікар бере участь в ургенції.

Операційна світла, холодна, наповнена рівним шумом апаратів. Пацієнт — чоловік сорока років із ускладненим гострим панкреатитом. Набряк, інтоксикація, ризик некрозу. Хірурги вирішили оперувати негайно.

Як виявилося, оперуватиме вона… Жінка, через яку я не міг заснути цієї ночі. Відьма якась – так манить мене до неї.

Двері відчиняються і заходить вона в компанії асистента.

 Марія стоїть біля столу. Зосереджена. Зібрана. Її очі над маскою — спокійні, але надто уважні.

Бачу, що помітила мене. На долю секунди виглядає збентежено. Але це тільки секунди. Ледь помітний ковток, але стараюся триматися професійно. Операційна – не місце для емоцій.

Тримаюся професійно.

Вводжу пацієнта в наркоз. Рухи точні, автоматичні. Але її відчуваю поруч фізично. Це наче тепло, яке проходить крізь стерильний простір.

– Пацієнт в наркозі. Працюємо, колеги. –  роблю ледь помітний кивок.

– Скальпель. – Її рука впевнена. Розріз точний. Вона працює швидко, але обережно.

– Видно запалення, набряк тканин.

Вона впевнено робить потрібного розміру надріз. А в моїй голові хвиля спогадів. Колись ми уявляли, як працюватимемо разом. І ось цей час настав. Через п’ять років розлуки ми працюємо разом в одній операційній. Здуріти можна. Згадую як зранку казав сам собі, що мрії здійснюються. Ось воно. Треба мріяти чіткіше.

– Пульс. Тиск. Сатурація. – лікарським тоном звертається Марія.

— Тиск падає, — кажу спокійно.

— Додайте вазопресор, — коротко віддає накази.

Наші голоси професійні. Без зайвих емоцій та шуму.

Операційна медсестра подає інструменти. Асистент нахиляється ближче. Анестезистка контролює подачу газів.

Спостерігаю за моніторами  і краєм ока – за нею.

Вона стала ще сильнішою. І погарнішала дуже.

– Відсмоктувач, – каже вона. Асистуючий хірург слухається миттєво.

– Тиск? – звертається, але я не чую.

– Показник артеріального тиску в пацієнта! – повторює з притиском і голосніше.

– Сто на шістдесят, – відповідаю, – перепрошую, задумався.

– Ви не спали? – тихо кидає вона, не дивлячись в мій бік.

– Не спав. А ви? – чомусь захотілося запитати. Бо не спав я через вас, Марія Ігорівна. Цікаво чи спокійно ти провела цю ніч.

Пауза…

– Спала. Але не виспалася. Я звикла. А ви навряд…  – каже мені, ніби хоче підстрикнути, – думаю, в Америці краще піклуються про лікарів і їх відпочинок.

Слова звучать холодно. Але я чую в них щось невідоме для себе. Ніби вона каже це, щоб зачіпити мене.

– Не хочу звикати до безсоння, – тихо відповідаю. – Воно руйнує.

– Деякі речі руйнують швидше. – на секунду вона переводить погляд на мене.І я розумію, що це не про сон.

Асистент кидає короткий погляд на операційну медсестру. Та ледве стримує цікавість. У повітрі – щось більше, ніж дружня розмова. Повітря між нами занадто наелектризоване. Ще мить і спалахне…

– Некротичні ділянки підтверджуються, – каже Марія. – Працюємо обережно.

Підходжу трохи ближче, бо є потреба скоригувати потік інфузії. Це без проблем може зробити медсестра, але мені чомусь хочеться стати на крок ближче до Марії.

Наші плечі на мить торкаються. Маленький дотик , як іскра.

Вона ледь завмирає і я помічаю це. Відчуваю дивний потік в тілі.

– Ви сьогодні занадто мовчазна. — кажу.

– А ви занадто відсторонений. – відповідає.

— Я на роботі.

— Я теж.

Наші очі зустрічаються поверх масок. Асистент кашляє. Напруга стає відчутною навіть для тих, хто не знає нашої історії.

Операція триває майже дві години. Стан стабілізовано. Дренування встановлено.

– Завершуємо, — каже вона. – Всім дякую, колеги, всі молодці.

Переводимо пацієнта в реанімацію і я видихаю.

У коридорі на кілька секунд опиняємося самі. Вона знімає шапочку. Волосся спадає на плечі. Воно завжди було красивим. М’яке і хвилясте з природнім кольором.

– Гарна робота, – кажу, бо дійсно є за що її похвалити.

– Ви теж не підвели. – драматично переходить на Ви.

– Я ніколи вас не підводив. – дивлюсь у їй у вічі і сам не знаю що очікую там побачити.

Тиша. Секунди. Телефонний дзвінок…

Брат.

– Я в лікарні, – голос брата серйозний. – Був у мами. Вона хоче поговорити з тобою.

– Я зараз. – відповідаю коротко.

Підіймаю очі на Марію.

– Вибач, мушу бігти. Брат тут. Йдемо до мами.

У її погляді одразу зникає холод. І мене це неабияк тішить. Але часу мало, тому коротко прощаюся і прямую в інший корпус лікарні.

…

Онкологічне відділення пахне інакше. Там пахне страхом і надією водночас.

В коридорі бачу розмову брата і лікуючого лікаря. Він стриманий і професійний. Справжній професіонал у своїй справі. Підходжу, вітаюся рукостисканням і чую, те що знаю, але з чим змиритися не можу.

– Прогресування. Ми контролюємо біль, але…

Знову це бісове "але"!

Брат стискає кулаки.

– Чи можемо ми забрати її на кілька днів? На природу?– Лікар зітхає.

– Звісно, якщо вона цього захоче – під вашу відповідальність. – Переводить погляд на мене.

Заходимо з Владом до палати.