9. Зустріч з братом

Назар

Прокидаюся о сьомій. Будильника не вмикав, бо знав що мій внутрішній біологічний не підведе. Вже багато років я стараюся тримати режим у всьому, але тут занадто часто виходжу за його рамки. 
Швидко вмився, одягнувся без лікарської строгості: джинси, чорни лонг і весняна куртка. Хочу зустріти брата, бо роботи багато і не впевнений, що буде час зустрітися вдень. Мчу на вокзал.

Місто вже шумить на повну. Потік машин рухаються асфальтом і кожна з них прямує у своєму напрямку. Ранкове повітря свіже і трохи сире після нічної прохолоди.  Відчувається, що теплі весняні дні не за горами. Поки чекаю на прибуття потягу, беру каву з автомату. Рідкісна гидота в паперовому стаканчику, але я не снідав, тому перебиваюся тим, що є.

Потяг прибуває вчасно. Не запізнився ні на хвилину. Стою трохи осторонь, вдивляюся в обличчя людей, які рухаються пероном.

– Ну нарешті, – усміхаюся, коли бачу брата.

– Ти щось постарів, братику, – підколює.

– Ти теж, — відповідаю.

Сміємося і обіймаємося. Коротко. Міцно. По-братерськи. Ця простота дарує відчуття дому і сім’ї.

У машині спершу мовчимо, але не тому що немає про що говорити. Просто звикаємо до присутності одне одного. Звикаємо до нової реальності, якої не бачили п’ять довгих років.

— Як мама? — брат порушує тишу першим.

Зітхаю, але кажу як є.

— Не дуже, онкологи підтвердили четверту стадію. По ліках є все необхідне. Але вона якась дуже закрита і навіть виглядає ображеною.

— На кого?

— На мене.

—  Чому? Що сталося? — дивується Влад.

— Ображена, бо приїхав і залишився тут. Не продовжив контракт в Америці.

— От вона така була завжди. Наш розвиток і кар’єру ставила завжди на найвищий рівень. Як виявилося, навіть вище свого життя, — останні слова промовляє з сумом.

— Чи був шанс, якщо б дізналися швидше?

— Думаю так, вона дізналася більше року тому. Лікувалася самостійно, але…

Між нами висить це «але»…

Вирішуємо заскочити в кафе, щоб поснідати. Запах кави і підсмажений хліб з сиром та шинкою робить своє – кишківник танцює танго. Страшенно хочеться їсти.

— Пам’ятаєш, як мама сварилась, коли ми спалили омлет? — сміється брат.

— Не ми, а ти. І не просто омлет, були шанси спалити цілу кухню, — зазначую, — Я просто опинився не в тому місці і не в той час. Тому перепало нам обом.

— «Кулінарні експерементатори». Так казала мама. Але злилася недовго, — згадує з посмішкою.

— З тебе сьогодні вечеря, — карбую. Бо точно знаю, що Влад у цьому профі. Готувати любить з дитинства.

— Гаразд.

— Зловив на слові, — кажу.

— Може вивеземо її кудись , коли стане тепліше. ЇЇ лікарі дозволять?

— Домовлюся. Під свою відповідальність, — погоджуюся з Владом.

— Вона любить воду. То може до озера, — каже брат,  — Їй сподобається.

— Тоді плануємо, — погоджуюсь. — Поки є час, потрібно жити.

Поки є час…

Дивлюся на брата — сильного, зібраного. У нього є внутрішня твердість, це напевно професійне. Не кожен може бути слідчим, а він зміг. Разом з ним з’являються відчуття керованості життям. Пишаюся братом.

Закінчуємо сніданок і я везу його додому, даю ключі від квартири, а сам прямую на роботу.

— Через кілька годин приїду до мами в лікарню. Наберу як буду на місці, – каже Влад і виходить з машини.

Попереду складні розмови, лікування і невизначеність.

Вперше за довгий час дозволяю собі думку, що поки мама бореться за кожен свій день, я не маю права втрачати свої дні. Життя триває і якщо на моєму горизонті знову з’явилася Марія, то може час зруйнувати все недосказне…

Під’їжджаю до лікарні і паркую автомобіль біля нетипової машини. Ну сама автівка пересічна — Мінікупер, а от колір — ні. Машина червона, або навіть ні, ближче до бордо. Точно, кольору гранатів…

Серце стискається, бо вмить розумію чия це машина. Виходжу, зупиняюся на кілька секунд і розумію, що біля мене здійснена мрія.

Колись Марія марила такою машиною, мріяла самостійно керувати, кататися містом і нікуди не запізнюватися. Бордовий — її улюблений колір. Згадую, як побачив такого відтінку ведмедика, вирішив потішити її. Цікаво, яка його доля. Напевно, викинула ще тоді…

Останній погляд на машину і починаю рухатися в бік вхідних дверей. Напевно мрії все-таки здійснюються. А може то і не її машина, просто моя психіка шукає за що б зачепитися..

Ох, здурію скоро…

Робочий день починається, як тільки переступаю поріг приймального відділення. Сьогодні працюватиму в операційній. Всі анестезіологи зайняті, а ургентних випадків вдосталь. 

Потрібно розпочати активніший пошук медичного персоналу, бо так я далекого не заїду. А поки переодягаюся і мчу в операційний блок.