9 ЗУСТРІЧ З БРАТОМ

Прокидаюся о сьомій. Будильника на наставляв, бо знав що мій внутрішній біологічний не підведе. Вже багато років я стараюся тримати режим у всьому, але тут занадто часто виходжу за його рамки. Швидко вмився, одягнувся без лікарської строгості: джинси, чорни лонг і весняна куртка. Хочу зустріти брата, бо роботи багато і  не впевнений, що буде час зустрітися вдень. Мчу на вокзал.

Місто вже шумить на повну. Потік машин рухаються асфальтом і кожна з них прямує у своєму напрямку. Ранкове повітря свіже і трохи сире після нічної прохолоди.  Відчувається, що теплі весняні дні не за горами. Поки чекаю на прибуття потягу, беку каву з автомату. Рідкісна гидота в паперовому стаканчику, але я не снідав, тому перебиваюся тим, що є.

Потяг прибуває вчасно. Не запізнився ні на хвилину. Стою трохи осторонь, вдивляюся в обличчя людей, які рухаються пероном.

– Ну нарешті. – усміхаюся, коли бачу брата.

– Ти щось постарів, братику. – підколює.

– Ти теж. – відповідаю.

Сміємося і обіймаємося. Коротко. Міцно. По-братерськи. Ця простота дарує відчуття дому і сім’ї.

У машині спершу мовчимо, але тому, що немає про що говорити. Просто звикаємо до присутності одне одного. Звикаємо до нової реальності, якої не бачили п’ять довгих років.

– Як мама? – брат порушує тишу першим.

Зітхаю, але кажу як є.

– Не дуже, онкологи підтвердили четверту стадію. По ліках є все необхідне. Але вона якась дуже закрита і навіть виглядає ображеною.

– На кого?

– На мене.

– Чому? Що сталося? – дивується Влад.

– Ображена, бо приїхав і залишився тут. Не продовжив контракт в Америці.

– От вона така була завжди. Наш розвиток і кар’єру ставила завжди на найвищий рівень. Як виявилося, навіть вище свого життя. – останні слова промовляє з сумом.

– Чи був шанс, якщо б дізналися швидше?

– Думаю так, вона дізналася більше року тому. Лікувалася самостійно, але…

Між нами висить це «але»…

Вирішуємо заскочити в кафе, щоб поснідати. Запах кави і підсмажений хліб з сиром та шинкою робить своє – кишківник танцює танго. Страшенно хочеться їсти.

– Пам’ятаєш, як мама сварилась, коли ми спалили омлет? – сміється брат.

– Не ми, а ти. І не просто омлет, були шанси спалити цілу кухню, – зазначую, – я просто опинився не в тому місці і не в той час. Тому перепало нам обом.

– «Кулінарні експерементатори» казала мама. Але злилася недовго. – згадує з посмішкою.

– Може вивеземо її кудись , коли стане тепліше. ЇЇ лікарі дозволять.

– Домовлюся. Під свою відповідальність. – погоджуюся з Владом.

– Вона любить воду. То може до озера, – каже брат, – їй сподобається.

– Тоді плануємо, – карбую, – поки є час, потрібно жити.

Поки є час…

Дивлюся на брата – сильного, зібраного. У нього є внутрішня твердість, це напевно професійне. Не кожен може бути слідчим, а він зміг. Пишаюся братом. Разом з ним з’являються відчуття керованості життям. 

Закінчуємо сніданок і я везу його додому, даю ключі від квартири, а сам прямую на роботу.

– Через кілька годин приїду до мами в лікарню. Наберу як буду на місці. – каже Влад і виходить з машини.

Попереду складні розмови, лікування і невизначеність.

Вперше за довгий час дозволяю собі думку, що поки мама бореться за кожен свій день, я не маю права втрачати свої дні. Життя триває і якщо на моєму горизонті знову з’явилася Марія, то може час зруйнувати все недосказне…

Під’їжджаю до лікарні і паркую автомобіль біля нетипової машини. Ну сама автівка пересічна – міні купер, а от колір – ні. Машина червона, або навіть ні, ближче до бордо. Точно, кольору гранатів…

Серце стискається, бо вмить розумію чия це машина. Виходжу, зупиняюся на кілька секунд і розумію, що біля мене здійснена мрія.

Колись Марія марила такою машиною, мріяла самостійно керувати, кататися містом і нікуди не запізнюватися. Бордовий – її улюблений колір. Згадую, як побачив такого відтінку ведмедика, вирішив потішити її. Цікаво, яка його доля. Напевно, викинула ще тоді…

Останній погляд на машину і починаю рухатися в бік вхідних дверей. Напевно мрії все-таки здійснюються. А може то і не її машина, просто моя психіка шукає за що б зачепитися..

Ох, здурію скоро…

Робочий день починається, як тільки переступаю поріг приймального відділення. Сьогодні працюватиму в операційній. Всі анестезіологи зайняті, а ургентних випадків вдосталь. Потрібно розпочати активніший пошук медичного персоналу, бо так я далекого не заїду. А поки переодягаюся і мчу в операційний блок.