8 ПІСЛЯСМАК ЗУСТРІЧІ

Назар

Я повернувся додому пізно. Вирішив ще заїхати в лікарню, щоб доробити деякі паперові справи. Заодно ще раз зайшов до мами. Сьогодні зранку я відвіз її в наше онкологічне відділення. Надій на одужання вкрай мало.

І як лікар я це розумію, але як син… Не хочу сприймати. Мама дуже втомлена і майже не розмовляє зі мною. Завтра нарешті приїде Влад, може хоч його присутність змінить її емоційний стан.

В квартирі порожньо і темно. Навіть не увімкнув світло, бо темрява не вимагає роз’яснень. Та й в мене їх нема. Питань багато, а от відповіді – жодної. Чому мама приховувала хворобу так довго? Чому Марія тоді зрадила, а сьогодні поводиться так, ніби це я її образив? Чому доля звела нас знову?

Чомусь затремтіли руки і дуже захотілося випалити цигарку. Я ніколи не палив, а в Америці почав.  Чи то під впливом тамтешніх колег, для яких це було абсолютною нормою. Чи то від пекучого болю десь за грудиною.  Було кілька спроб позбутися цієї згубної звички і майже перед самим приїздом в Україну мені це вдалося.

Але біль так і не вщухав. Це було схоже на стенокардію, але я розумів, що болить значно глибше і пігулками це не вилікуєш. Тому з головою пірнув у нову роботу та оточення.  З часом спогади і страждання притупилися, але зовсім не зникли і досі.

Понад усе зараз я хочу насолодити нікотиновим димом, але сил немає, тому темрявою добираюся до ліжка, але лягти і заснути не можу.

Сідаю на край ліжка і знімаю годинник. Повільно розстібаю сорочку. Здається все дуже звично, але відчуваю всередині дивну порожнечу. Прокручую сьогоднішню розмову знову і знову. Її погляд, рухи, манера розмови. Те, як вона спершу вибудувала між нами стіну субординації та офіціозу і те, як вона сама її зруйнувала, коли ми говорили про її батька.

Я чітко пам’ятаю ті секунди, коли я побач в ній ту саму Марійку, що була зі мною п’ять років тому.

Напевно, я мав сказати більше… Розпитати більше.

– Чому ти не спитав прямо? – розмовляю сам із собою, як з привидом.

Ти мав запитати чому вона так легко зрадила. Як з дівчини, яка рідко відвідувала вечірки, мала небагато друзів і весь вільний час приділяла навчанню, вона стала зрадницею. Зрадницею великого кохання…

Спогад приходить раптово… Без дозволу.

Чоловік у військовій формі на фото в телефоні – це, напевно, той самий, до кого вона бігла назустріч тоді… Я не знаю точно, бо не бачив тоді його обличчя. Але відчуваю, що сьогодні не помилився.

Вирішую все-таки прийняти душ, бо день був складним. Краплі води стікають по моєму тілу, я розтираю їх, ніби хочу змити все, що пам’ятаю і все, що так гризе мене вже так багато років.

«Пробач. Я не можу так більше. Не хочу більше тебе обманювати, у моєму житті є інший чоловік. Будь щасливий»

Пам’ятаю кожне слово цього повідомлення, кожну букву… Вона зробила все так, ніби звільнялася з роботи, а не з мого життя. Коротко, сухо і якось дуже ввічливо. Надіслала чотири коротких речення на емейл. Чотири коротких речення, дідько.  Тоді я перечитував його десятки разів і не розумів, чого вона не сказала мені цього в очі. Такі речі говорять тільки при зустрічі!

Злюся, гарчу. Вода і далі стікає моїм тілом, але легше не стає. Я був впевнений, що ця болюча сторінка мого життя більше не ранить мене знову. Але сьогодні в кав’ярні у цій впевненості щось тріснуло.

Ще кілька годин до світанку, а я і досі не сплю…