7. Розмова за кавою

Марія

Вирівнюю дихання і заходжу в кафе. Постать Назара бачу здалеку, але не подаю вигляду. Коли наближаюся до столика, оцінюю його. Сьогодні він по-особливому красивий. Легка небритість додає брутальності. Трохи розкуйовджене волосся і чомусь втомлені очі. Найбільш втомлені з того часу, коли він зʼявився.

— Привіт, — вітаюся коротко.

— Привіт, Марія, — ледь усміхається, — Чудово виглядаєш.

— Дякую.

— Що замовлятимемо? — питає, — Ти голодна? Бо я б повечеряв.

Мені не подобається його пропозиція. Не хочеться зближуватись з ним. Це неправильно. А спільне вживання їжі занадто розслабляє людей. Тому відмовляюсь, хоча зʼїла би зараз якийсь соковитий стейк з салатом. Але це вже вдома.

— Назарій Ігорович, я погодилась на цю зустріч тільки тому, що ви нова людина в колективі,— беру офіційний тон, акцентуючи на субординації. — А я дуже зацікавлена щоб робота відділення була правильно організована і готова вам допомогти у цьому.

Кладу руки на стіл, замикаючи їх в замок і додаю.

— Це єдине, про що ми можемо вести діалог. А смакувати вечірні страви я волію в іншому місці. І в компанії інших людей, — акцентую останні слова. — Тому кави буде достатньо.

Карбую все вищесказане. Назар примружив очі, зробив глибокий вдих, ніби хотів нирнути в озеро.

— Гаразд, перепрошую, Маріє Ігорівно,  — каже, ніби граючись словами.

Здається ми граємо в якусь гру. Ну ок. Не люблю програвати…

Зробивши замовлення в офіціанта, ми приступаємо до діалогу. Назар дійсно тримає офіційний тон. Це мене дуже тішить і дивує водночас. Він цікавиться про колектив загалом і про кожного окремо.

Насправді команда наших хірургів надзвичайно професійна. Ми оперуємо вдень і вночі, робимо роботу якісно, надаємо широкий спектр медичних послуг. Але нам бракує рук для повноцінного розвитку. Багато лікарів виїхали закордон, ще більше — у війську і госпіталях. Знайти хороші кадри зараз складно. Через два місяці і мене не буде, бо буду займатись своїм відділенням.

Уточняю чи в Назара, як в нового очільника лікарні, не змінились плани щодо реабілітаційного напрямку. Радію, коли каже, що нічого не змінилося і ми вкладаємося в раніше заплановані терміни.

Я вкотре помічаю його втому. Хочеться сказати, щоб не пив чергову чашку кави. Але стримуюся, мене це не повинно хвилювати.

Він щось говорить про реорганізацію, а я залипаю поглядом на його обличчя, міміку, жестикуляцію. За ці роки він дійсно змінився. Змужнів, став ще ширшим в плечах. Обличчя і лінія щелепи чіткі, ніби їх малював художних. І рухи в нього такі глибокі, як політ орла. Мікс благородності і польоту. Складно пояснити…

Поглядом він обпалював мене. Я відчувала кожне, затримане на моєму тілі, позирання. Усмішка на його вустах зʼявлялася повільно. Ще трохи і я пустила б слину з рота…

Мені було складно продовжувати цю розмову в такому тоні і на таку тему. Бо моє тіло буквально зраджувало мене. Замість холодної дистанції, я розглядала його як дівчисько в пубертатному періоді, коли бачить голлівудського актора в телевізорі.

Вмить цю напасть розірвав телефонний дзвінок. Я витягнула свій айфон з сумки і через надлишок емоцій впустила його на підлогу, прямо біля ніг Назара.

Він швидше дотягнувся до нього, притримав в своїх руках на секунди довше, ніж я цього хотіла б. На цілий екран красувалося фото Іллі у військовій формі. А саме імʼя було позначене сердечком.

 Я хутко взяла телефон і відповіла.

— Алло. Привіт. І я рада тебе чути, — кажу короткими фразами, ніби ховаючись.

— Ні, ще не вдома, буду через годину. Все гаразд, не хвилюйся, доберусь на таксі. Бувай.

Завершую розмову і,як перелякана першокласниця, дивлюся на Назара. Почуваюся вкрай дивно. Так, ніби мені пʼятнадцять і батьки знайшли в мене пачку цигарок.

 — Ти заміжня? — неочікувано чую в свою адресу. Стіна офіційності вмить розчинилася.

Вирішую відповісти коротко.

— Ні, і ніколи не була, — кажу лаконічно. — А ти одружений?

— Ні, і ніколи не був, — відповідає коротко, піднімає погляд на мене і наші очі зустрічаються. — Хоча планував.

Цей короткий діалог збиває мене з пантелику. Яка коротка межа між субординацією, звертанням на Ви і прямим питаннями «в лоб» про особисте.

І що означає планував? Напевно в Америці у нього було бурне особисте життя…

Назар прокашлюється, видно, що старається взяти себе в руки і боїться сказати зайвого. Але я бачу, як рухаються його вилиці від того, що закусив зуби. Стримується… Хоче сказати щось більше…

Знову прокашлюється….

 — Хотів запитати, як твій батько? Де він зараз? — міняє тему.

Всередині все стискається. Щось дусить і пече…

— Він загинув більше року тому, — кажу рівно, не затинаючись, — Під час виконання бойового завдання, — додаю. — Його не встигли евакуювати. Було запізно, —вичавлюю з себе ці деталі. Відчуваю, як зʼявилися сльози на очах.

— Вибач. Я не знав. Дуже шкода, — бачу, що його очі теж мокрі.

— Вже тоді як ми познайомилися, твій батько був зниклим безвісті, — згадуючи, каже Назар, — То я так розумію він знайшовся і потім продовжив службу? — питає і додає, — Я ти не хочеш про це говорити, вибач, я не розпитуватиму.

Бачу на його обличчі щире співчуття і жаль.

— Ні-ні, все гаразд. Мені здавалося, що я звикла до того, що тата немає, а виявилося це мене ще болить.

Вирішую розказати…

— Тато служив ще від початку АТО, за пів року до нашого знайомства він зник безвісти. Ми не знали про нього геть нічого. Потім виявилося що весь цей час він був в полоні і його готували до обміну.

Згадую цей момент і усмішка на обличчі зʼявилася і в мене, і в Назара. Ніби повертаюсь в цей період не тільки думками, а й тілом.

— Це сталося якраз тоді, коли ти поїхав, — чомусь хочеться додати. — Тому ти і не знав.

— Дійсно не знав, — обличчя блідіє, він ледь не плаче. Чи то від радості чи то від жалю, що не був поруч.

— Через місяць тата дійсно обміняли і тоді моє похмуре життя знову заграло фарбами. Але ненадовго, бо невдовзі почалась повномасштабка, — сльози вже не стримати. — Тоді тато знову повернувся у військо. А потім його вбив ворожий дрон. Клята війна…