7 РОЗМОВА ЗА КАВОЮ ІІ

Марія

Вирівнюю дихання і заходжу в кафе. Постать Назара бачу здалеку, але не подаю вигляду. Коли наближаюся до столика, оцінюю його. Сьогодні він по-особливому красивий. Легка небритість додає брутальності. Трохи розкуйовджене волосся і чомусь втомлені очі. Найбільш втомлені, відтоді коли він зʼявився.

– Привіт. – вітаюся коротко.

– Привіт, Марія, – ледь усміхається, – чудово виглядаєш.

– Дякую.

– Що замовлятимемо? Ти голодна? Бо я б повечеряв.

Мені не подобається його пропозиція. Я не хочу зближуватись з ним. Це неправильно. А спільне вживання їжі занадто розслабляє людей. Тому відмовляюсь, хоча зʼїла би зараз якийсь соковитий стейк з салатом. Але це вже вдома.

– Назарій Ігорович, я погодилась на цю зустріч тільки тому, що ви нова людина в колективі, – беру офіційний тон, акцентуючи на субординації, – А я дуже зацікавлена щоб робота відділення була правильно організована і готова вам допомогти у цьому.

Кладу руки на стіл, замикаючи їх в замок.

– Це єдине, про що ми можемо вести діалог. А смакувати вечірні страви я волію в іншому місці і в компанії інших людей. Тому кави буде достатньо.

Карбую все вищесказане.Назар примружив очі, зробив глибокий вдих, ніби хотів нирнути в озеро.

– Гаразд, перепрошую Марія Ігорівна. – каже, ніби граючись словами.

Здається ми граємо в якусь гру. Ну ок. Не люблю програвати…

Зробивши замовлення в офіціанта ми приступаємо до діалогу. Назар дійсно тримає офіційний тон. Це мене дуже тішить і дивує водночас. Він цікавиться про колектив загалом і про кожного окремо.

Насправді команда наших хірургів надзвичайно професійна. Ми оперуємо вдень і вночі, робимо роботу якісно, надаємо широкий спектр медичних послуг. Але нам бракує рук для повноцінного розвитку. Багато лікарів виїхали закордон, ще більше – у війську і госпіталях. Знайти хороші кадри зараз складно. Через два місяці і мене не буде, бо буду займатись своїм відділенням.

Уточняю чи в Назара як в нового очільника лікарні не змінились плани щодо реабілітаційного напрямку. Радію, коли каже, що нічого не змінилося і ми вкладаємося в раніше заплановані терміни.

Я вкотре помічаю його втому. Хочеться сказати, щоб не пив чергову чашку кави. Але стримуюся, мене це не повинно хвилювати.

Він щось говорить про реорганізацію, а я залипаю поглядом на його обличчя, міміку, жестикуляцію. За ці роки він дійсно змінився. Змужнів, став ще ширшим в плечах. Обличчя і лінія щелепи чіткі, ніби їх малював художних.  І рухи в нього такі глибокі, як політ орла. Мікс благородності і польоту. Складно пояснити…

Поглядом він обпалював мене,  я відчувала коженне затримане на моєму тілі позирання. Усмішка на його вустах зʼявлялася повільно. Ще трохи і я пустила б слину з вуст…

Мені було складно продовжувати цю розмову в такому тоні і на таку тему. Бо моє тіло буквально зраджувало мене. Замість холодної дистанції, я розглядала його як дівчисько в пубертатному періоді, коли бачить голлівудського актора в телевізорі.

Вмить цю напасть розірвав телефонний дзвінок. Я витягнула свій айфон з сумки і через надлишок емоцій впустила його на підлогу, прямо біля ніг Назара.

Він швидше дотягнувся до нього, притримав в своїх руках на секунди довше, ніж я цього хотіла б. На цілий екран красувалося фото Іллі у військовій формі. А саме імʼя було позначене сердечком.

 Я хутко взяла телефон і відповіла.

– Алло. Привіт. І я рада тебе чути, – кажу короткими фразами, ніби ховаючись.

– Ні, ще не вдома, буду через годину. Все  гаразд, не хвилюйся, доберусь на таксі. Бувай. – Завершую розмову і як перелякана першокласниця дивлюся на Назара. Почуваюся вкрай дивно. Так, ніби мені 15 і батьки знайшли в мене пачку цигарок.

 – Ти заміжня? – неочікувано чую в свою адресу. Стіна офіційності вмить розчинилася.

Вирішую відповісти коротко.

– Ні, і ніколи не була. А ти одружений?

– Ні, і ніколи не був. Хоча планував.

Цей короткий діалог збиває мене з пантелику. Яка коротка межа між субординацією, звертанням на Ви і прямим питаннями «в лоб» про особисте.

І що означає планував? Напевно в Америці у нього було бурне особисте життя…

Назар прокашлюється, видно, що старається взяти себе в руки і боїться сказати зайвого. Але я бачу як рухаються його вилиці від того, що закусив зуби. Стримується… Хоче сказати щось більше…

Знову прокашлюється….

 – Хотів запитати, як твій батько? Де він зараз? – міняє тему.

Всередині все стискається. Щось дусить і пече…

– Він загинув більше року тому. Під час виконання бойового завдання. Його не встигли евакуювати. Було запізно. – вичавлюю з себе ці деталі. Відчуваю, як зʼявилися сльози на очах.

– Вибач. Я не знав. Дуже шкода. – бачу, що його очі теж мокрі.

– Вже тоді як ми познайомилися він був зниклим безвісті. То я так розумію він знайшовся і потім продовжив службу? – питає і додає, – якщо ти не хочеш про це говорити, вибач, я не розпитуватиму.

Бачу на його обличчі щире співчуття і жаль.

– Ні-ні, все гаразд. Мені здавалося, що я звикла до того, що тато помер, а виявилося це мене ще болить.

Вирішую розказати…

Тато служив ще від початку АТО, за пів року до нашого знайомства він зник безвісти. Ми не знали про нього геть нічого. Потім виявилося що весь цей час він був в полоні і його готували до обміну.

Згадую цей момент і постішка на обличчі зʼявилася і в мене, і в Назара. Ніби повертаюсь в цей період не тільки думками, а й тілом.

– Це сталося якраз тоді, коли ти поїхав, – чому хочеться додати, – тому ти і не знав.

– Дійсно не знав. – Обличчя бліді є і він ледь не плаче. Чи то від радості чи то від жалю, що не був поруч.

Через місяць тата дійсно обміняли і тоді моє похмуре життя знову заграло фарбами. Але ненадовго, бо невдовзі почалась повномасштабка. Тоді тато знову повернувся у військо. А потім його вбив ворожий дрон. Клята війна…

 На цьому вирішую закінчити свою сопливу історію і кинути мʼяч на його поле.