6 РОЗМОВА ЗА КАВОЮ

Оце я чудово виспалась сьогодні. Як на світ народилася! Насправді всі біди від хронічної втоми і недосипу. Сон – найкращі ліки. І я, як лікар, підтверджую. В клініку сьогодні тільки на дві години, запису більше немає. Але настрій непоганий,  тому одягаю улюблену бордову сукню, чорні капронові колготки і черевики челсі. Волосся ледь підібране, макіяж легкий, але акуратний. Губи, як завжди, без зайвого кольору, але блищать.

 Часу достатньо, тому не спішу і йду до роботи пішки. Місто чудове, надзвичайно люблю його. Ми переїхали сюди, коли я йшла в п’ятий клас. Так як тато був кадровим військовим,  то переїжджали ми часто. Але саме у Львові ми затрималися довго, назавжди. Тут минула моя юність, тут живуть мої друзі, тут могила мого батька. Згадавши про нього, трохи засумувала. Треба якось сходити до нього, бо вже давно не була.

Ілля так і не подзвонив, напевно вирубався після тривалої поїздки.

Мінорні думки в моїй голові ставить на паузу гучний сигнал автомобіля. Очам своїм не вірю: Назар власною персоною.

– Сідай, підвезу, а то ноги намочиш.

 – Дякую, але нема потреби. Мені вже близько. – Драматично закочую очі.

– Зустрінемось тоді о сьомій. До котрої в тебе прийом, я зможу забрати тебе.

Ухтишо, який наполегливий. Прям принц, забрати він мене вирішив. Сама дойду.

 – Давай о сьомій , я якраз так закінчую. І не треба мене нікуди забирати, там за рогом є непогане кафе.

– Гаразд, домовилися. Назар тисне на педаль газу, зникаючи в потоці машин. А я не розумію, що робиться всередині. Все пече, горить, я видихаю так, ніби останню годину не зовсім не дихала. Що це зі мною? Чому я так реагую на нього?

 Хух, все гаразд, ти просто перенервувала.

 Спокійно, Марія. Він з’явився нізвідки, це було неочікувано.

Боже мій, він дивився на мене так, як не має права. Вкотре нагадую собі, що це право він втратив ще тоді, коли покинув мене. П’ять років тому…

Та ще й в який спосіб – передав листа. Довбаного листа! Боягус! Такі речі говорять віч-на-віч.  Хух… Спокійно.

 Контролюй себе, – кажу собі,– це звичайна реакція на стрес. Стрес? Чому я стресую, коли він з’являється на горизонті?

Чому тільки з думкою про нього в горлі пересихає так, ніби я пробігла марафон? Чому серце гупає так голосно, що, здається, чують всі навколо? Треба зробити кардіограму. Здається, я виявила в себе патологію.

Перестаю сперечатися сама з собою, коли переступаю поріг клініки. Ну все, Марія, ти в своїй тарілці. Запах антисептика, світло ламп, холод металу, лікарняна форма – це те, що завжди приводить мене в тонус. Саме це врятувало мене тоді… До роботи і не думати про дурниці!

Я занурююсь в скарги пацієнтів, аналізую, оглядаю, роблю призначення. Чи вважаю я себе хорошим лікарем? Швидше так, ніж ні. Я віддаюся роботі і пацієнтам сповна, часто жертвуючи своїми інтересами і здоров’ям.

Час минув швидко, ближче до сьомої хутко переодягаюся і біжу до виходу. Роблю це, напевно, несвідомо, бо дійсно біжу, не спиняючись. Ловлю себе на думці, що так може спішити дівчина на побачення, а не колега на неформальну зустріч. Гудзики вислизають з пальців, а руки зрадницьки тремтять.

Беру себе в руки. Знову голос в голові переконує, що все ок, не варто хвилюватися. Моя хода вмить стає повільною. Ніби ще хвилину тому я не бігла вниз сходами так, що могла б взлетіти. Так спішать на щось важливе.

Тільки б знати на що? На зустріч з минулим? Господи… Вдих. Видих.

Це просто кава, звичайна розмова на рівні колег. Ей, внутрішній голос, де ти, чому затих? Думаю, мені потрібна твоя підтримка. Але голосу не було. Була тільки я і двері кав’ярні, які здавалися мені муром.

Назар

Я прийшов раніше. Завжди так робив, якщо мав можливість. Дивно, але кав’ярня напівпорожня. За вікном смеркає, місто метушиться, люди повертаються з роботи в свої домівки. І я повернувся, але відчуття дому у мене зникло вже давно. Кілька годин тому відзвіз маму в лікарню. Їй стало гірше…

Замовив каву, вже майже допив. Якось згущується вона так, як моє життя. Я вибрав столик в кутку, щоб бачити чи йде Марія. Не хочу пропустити момент, коли вона з’явиться.  Насправді, дуже її чекаю. От не знаю чому, мав би ображатися і уникати спілкування, а навпаки ініціюю його. Розмова про робоче – звичайне прикриття. Хочу просто поговорити з нею.

Додаю цукор, розмішуючи ложкою, згадую як прийшов додому і сказав мамі, що остаточно вирішив відмовитися від стажування в Америці.

 Так, це була чудова можливість розвитку кар’єри і я мріяв про це давно. Мама працювала в університеті і мала достатньо знайомих впливових лікарів, які посприяли фінансуванню цього гранту. Але я не міг залишити її саму так надовго… Я збирався освідчитися Марії, чекав підходящого моменту. Я надзвичайно сильно її кохав, щоб так легко залишити. Мені здавалось, що це взаємно. Як виявилося, помилявся…

Мама тоді довго відмовляла мене, вкотре переконуючи, що це шанс, від якого не відмовляються. Сотні студентів мріють про можливість проходження інтернатури за кордоном, що вона так багато зробила для цього і який я невдячний і все в тому стилі. Тоді навіть швидка приїжджала, бо мамі занадто перенервувала через цю розмову.

Наступного дня я купив каблучку, довго вибирав і надзвичайно переживав. Пам’ятаю як їхав в тролейбусі і зателефонувала мама, вона сказала те, у що я ніколи б не повірив, якби не побачив на власні очі. Вона переконувала мене, що Марія зустрічається зі ще одним хлопцем паралельно зі мною і її подруга бачила їх на власні очі. Просила, щоб я не відмовлявся від поїздки в Штати і ще раз все добре обдумав. Я погодився, притакнув мамі, щоб зайвий раз не хвилювати її. Але точно знав, що це все нісенітниці і мчав на зустріч. Хотів зробити сюрприз.

Я стояв під її будинком. Сонячна 10. Гарна адреса і район тут гарний. В руках стискав оксамитову коробочку так, ніби це все, що у мене було. У другій руці – невеликий букет білих ромашок. Вона завжди казала, що в цих квітах найбільше правди і чистоти. Трохи смішно звучало, бо квіти – це просто квіти.