4. Будемо разом… працювати

Марія

Дощить… Вулиця захлинається від потоку автомобілів та кількості людей. Дивно, бо в таку мерзенну погоду варто ховатися там, де тепло і затишно. Наприклад, мені б цього дуже хотілося. Мої бежеві ботфорди в шоці від тих калюж і снігової каші, що перемішалася з піском, як манна каша з маслом.

Сьогодні я вбралася за звичкою красиво, але забула взяти до уваги, що моя машина вчора відправилася в ремонт. Варто було б спершу подумати про комфорт пересування.

Дідько, це ж треба так! Чого я не відмінила цю зустріч. Яка я прийду на роботу, вся в багнюці і з мокрими ногами…

— Сама винна! — з-під панциру злості прокинувся мій внутрішній голос. Потрібно було вдягнути нормальну куртку і черевики, а не випендрюватися в білих чоботях і такого ж кольору пальті.

 — О, Снігова Королева нарешті прибула! Я вже замовила лате, ваша Величносте, — Глузливо сміється з мене Юля, — Ти чого так довго?

— Вибач, я зібралася як завжди, вийшла з дому, а вже тоді згадала, що Ілля відвіз мою машину в ремонт, — відповідаю сестрі, витягаючи вологі серветки з сумки.

— Ти ж знаєш, як складно викликати таксі в таку срану погоду.

Витираю останні краплі бруду і кидаю брудні серветки в смітник. Шалено не люблю брудне взуття, тому завжди з собою на озброєнні є вологі серветки і навіть паста, щоб за потреби відполірувати чоботи.

— Ти відколи почала їздити на машині, то і вдягаєшся кожного разу, як на свято, — підмітила Юля.

І справді, виглядати красиво і керувати автівкою було моє великою мрією. Я довго не могла наважитися піти в автошколу — завжди бракувало то часу, то сил, то натхнення, то грошей. Спершу весь мій час забирало навчання. Хоча кілька одногрупниць вже мали дітей і паралельно навчалися. А я настільки марила мрією стати лікарем, що навіть уявити не можу, що поєднувала б навчання з материнством.

Мені здавалося, що не може існувати паралельно кілька напрямків життя: материнство, сім’я, навчання, робота, вечірки, хобі. І тільки на інтернатурі я почала смакувати щось ще, окрім навчання в медичному університеті. Саме тоді я записалася на навчання в автошколу. Буду відвертою  якби сестра не подарувала мені сертифікат на водіння, то з великою ймовірністю, я б ходила пішки і досі.

— Ти всюди бігаєш пішки, але, Юль, виглядаєш так, якби щодня на побачення ходиш, — засміялися ми одночасно вголос.

Саме так, Юля завжди зі смаком нафарбована. ЇЇ коричневі очі чудово підкреслюють тонкі стрілки на повіках. Я настільки звикла до них, що часом думаю, може вона народилася з ними. У неї бездоганно рівне волосся. Вже кілька років вона робить на нього кератин. Темно-русий природній колір — саме такий, який часто ставлять в запит дівчата майстрам в салонах краси. Довжина до лопаток і жодного натяку на несвіжість коренів. Чубчик професійно вкладений. Юля каже, що не любить носити шапку, бо він псує бездоганну укладку. Думаю, з цього всього спільного у нас тільки довжина та колір. 

Я ж люблю експериментувати з зачісками, часто вкладаю на дифузор або плету колосок, коли не хочеться зайвий раз мити голову. Мені завжди імпонувала така природність і повітряність моє зовнішності. Я ніколи не фарбуюсь надто яскраво, рідко використовую тональний крем, ще рідше малюю чіткі графічні стрілки, як в сестри. Не тому, що вони мені не пасують, а тому, що не люблю сам процес. Але на моєму обличчі завжди легкі бежево-коричневі тіні та туш,  ну а вуста завжди свіжі та соковиті, бо на блиску для губ я не економлю.

— Ваші напої, — нізвідки з’явилася офіціантка. 

Біля лате і травяного чаю (Юля завжди п’є тільки чай), акуратно на десертних тарілках красувалися два шматки чизкейку.

— О котрій тобі на роботу? — смакуючи першу ложку десерту, питає сестра.

— О дванадцятій дня заступаю на зміну. Головний лікар вже другий місяць не може знайти заміну, тому я тепер частіше чергую в хірургії.

Я люблю свою роботу. Це цікава, відповідальна і складна професія. Але це і моя мрія. Не скажу, що хірургічний напрям мені дався легко, але я влилася і в спеціальність , і в колектив. 

Поки повноцінно не запрацювало реабілітаційне відділення, то приходжу на поміч хірургам, там руки завжди потрібні. А вже через два місяці я стану заввідувачкою нового відділення нашої лікарні.

Я працюю там на пів ставки, але часу проводжу більше, ніж на цілу. Єдине, що мене дратує в моїй роботі — це зарплата. Саме тому двічі на тиждень я працюю в приватній клініці нашого міста. Вдома буваю рідко, але такий темп життя мені до вподоби. Тим більше, мені не найгірше в цьому житті. В складний час живемо…

Насправді останні два роки я повністю занурилася в процеси посттравматичної реабілітації. Від початку війни, такі відділення потрібні з кожним роком все більше і більше. Головний лікар одразу попередив, що будуть потрібні спеціалісти, запропонував очолити відділення. Я вагалася, але погодилася. Не повних два роки вчилася, переймала досвіт колег, їздила на тренінги закордон і паралельно працювала в хірургічному відділенні.  Далося мені це дуже складно, адже я тільки закінчила інтернатуру. Багато старших колег не сприймали мене всерйоз, посилаючись на відсутність досвіду. Але з часом кадрова політика змінилася і молоді лікарі — на кожному кроці. Навіть більшість відділень очолює молода медична еліта.

 Вже дуже скоро на базі нашої лікарні повністю запрацює реабілітаційне відділення, тож для мене це дуже відповідальна місія і я не можу дати задню, хоча мені трохи страшно.

 — А в тебе які плани на сьогодні? Як там мама? Я давно не дзвонила їй, — питаю з легким сумом.

— З мамою все окей. Працює, а після роботи все ще ходить на курси іспанської. Каже, що дуже подобається, — тараторить сестра. — Я теж не часто дзвоню, відстань робить своє, — каже, надпивши ковток чаю з бордової чашки. Мені дуже подобається такий колір, завжди звертаю на нього увагу.

— Сьогодні маю двох клієнтів, а потім поїду оглянути  відпочинковий комплекс за містом.

— Той, що новий відкрився? — питаю з цікавістю. — Їдеш з кимось відпочивати туди? — додаю.