4 БУДЕМО РАЗОМ... ПРАЦЮВАТИ

Дощить… Вулиця захлинається від потоку автомобілів та кількості людей. Дивно, бо в таку мерзенну погоду варто ховатися там, де тепло і затишно. Наприклад, мені б цього дуже хотілося. Мої бежеві ботфорди в шоці від тих калюж і снігової каші, що перемішалася з піском, як манна каша з маслом.

 Сьогодні я вбралася за звичкою красиво, але забула взяти до уваги, що моя машина вчора відправилася в ремонт. Або ж якесь внутрішнє бажання виглядати особливо красивою.

 Дідько, це ж треба так. Боже мій, чого я не відмінила цю зустріч. Яка я прийду на роботу, вся в багнюці і з мокрими ногами…

– Сама винна! – з під панциру злості прокинувся мій внутрішній голос.

 – Потрібно було вдягнути нормальну куртку і черевики, а не випендрюватися в білих чоботях і такого ж кольору пальті.

 – О, снігова Королева нарешті прибула! Я вже замовила лате, ваша Величносте. – Глузливо сміється з мене Юля. – Ти чого так довго?

– Вибач, я зібралася як завжди, вийшла з дому, а вже тоді згадала, що Ілля відвіз мою машину в ремонт. – Відповідаю сестрі, витягаючи вологі серветки з сумки.

– Ти ж знаєш, як  складно викликати таксі в таку срану погоду. Витираю останні краплі бруду і кидаю брудні серветки в смітник. Шалено не люблю брудне взуття, тому завжди з собою на озброєнні є вологі серветки і навіть паста, щоб за потреби відполірувати їх.

– Ти відколи почала їздити на машині, то і вдягаєшся кожного разу як на свято. – підмітила Юля.

І справді, виглядати красиво і керувати автівкою було моє великою мрією. Я довго не могла наважитися піти в автошколу – завжди бракувало то часу, то сил, то натхнення, то грошей. Спершу весь мій час забирало навчання. Хоча кілька одногрупниць вже мали дітей і паралельно навчалися. А я настільки марила мрією стати лікарем, що навіть увити не можу, що поєднувала б навчання з материнством.

Мені здавалося, що не може існувати паралельно кілька напрямків життя: материнство, сім’я, навчання, робота, вечірки, хобі. І тільки на інтернатурі я почала смакувати щось ще, окрім навчання в медичному університеті. Саме тоді я записалася на навчання в автошколу. Буду відвертою – якби Ілля не подарував мені сертифікат на водіння, то з великою ймовірністю, я б ходила пішки і досі.

– Ти всюди бігаєш пішки, але, Юль, виглядаєш так, якби щодня на побачення ходиш. – Засміялися ми вголос.

Саме так, Юля завжди зі смаком нафарбована. ЇЇ коричневі очі чудово підкреслюють тонкі стрілки на повіках. Я настільки звикла до них, що часом думаю, може вона народилася з ними. У неї бездоганно рівне волосся. Вже кілька років вона робить на нього кератин. Русявий природній колір –  саме такий, який часто ставлять в запит дівчата майстрам в салонах краси. Довжина до лопаток і жодного натяку на несвіжість коренів. Чубчик професійно вкладений. Юля каже, що не любить носити шапку, бо він псує бездоганну укладку. Думаю, з цього всього спільного у нас тільки довжина та колір. Я люблю експериментувати з зачісками, часто вкладаю на дифузор або плету колосок, коли не хочеться зайвий раз мити голову. Мені завжди імпонувала така природність і повітряність моє зовнішності. Я ніколи не фарбуюсь надто яскраво, рідко використовую тональний крем, ще рідше малюю чіткі графічні стрілки, як в сестри. Не тому, що вони мені не пасують, а тому, що не люблю сам процес. Але на моєму обличчі завжди легкі бежево-коричневі тіні та туш,  ну а вуста завжди свіжі та соковиті, бо на блиску для губ я не економлю.

– Ваші напої. З нізвідки з’явилася офіціантка. Біля лате і травяного чаю (Юля завжди п’є тільки чай) акуратно на десертних тарілках красувалися  два шматки чизкейку.

– О котрій тобі на роботу?– смакуючи першу ложку десерту, питає сестра.

– О 12 дня заступаю на зміну. Головний лікар вже другий місяць не може знайти заміну, тому я тепер часто чергую в хірургії.

Я люблю свою роботу. Це цікава , відповідальна і складна професія. Але це і моя мрія. Не скажу, що хірургічний напрям мені дався легко, але я влилася і в спеціальність , і в колектив. Поки повноцінно не запрацювало реабілітаційне відділення, то приходжу на поміч хірургам, там руки завжди потрібні.

Я працюю там на пів ставки, але часу проводжу більше, ніж на цілу. Єдине, що мене дратує в моїй роботі – це зарплата. Саме тому двічі на тиждень я працюю в приватній клініці нашого міста. Тому вдома буваю рідко, але такий темп життя мені до вподоби. Тим більше, мені не найгірше в цьому житті. В складний час живемо.

Насправді останні два роки я повністю занурилася в процеси посттравматичної реабілітації. Від початку війни, такі відділення потрібні з кожним роком все більше і більше. Головний лікар одразу попередив, що будуть потрібні спеціалісти, запропонував очолити відділення. Я вагалася, але погодилася. Не повних два роки вчилася, переймала досвіт колег, їздила на тренінги закордон і паралельно працювала в хірургічному відділенні.  Далося мені це дуже складно, адже я тільки закінчила інтернатуру. Багато старших колег не сприймали мене всерйоз, посилаючись на відсутність досвіду. Але з часом кадрова політика змінилася і молоді лікарі на кожного кроці. Навіть більшість відділень очолює молода медична еліта.

Менше,ніж через два місяці на базі нашої лікарні повністю запрацює реабілітаційне відділення, тож для мене це дуже відповідальна місія і я не можу дати задню, хоча мені трохи страшно.

 – А в тебе які плани на сьогодні? Як там мама? Я давно не дзвонила їй. – Питаю з легким сумом.

– З мамою все ок, працює, після роботи все ще ходить на курси іспанської. Каже, що дуже подобається. Я теж не часто дзвоню, відстань робить своє. – Каже, відпивши ковток чаю з бордової чашки. Мені дуже подобається такий колір, завжди звертаю на нього увагу.

– Сьогодні маю двох клієнтів, а потім поїду оглянути  відпочинковий комплекс за містом.

– Той, що новий відкрився? – питаю з цікавістю.

– Їдеш з кимось відпочивати туди? – додаю.

– Ей, Марія, ти забула, що в сестри скоро день народження? Хочу запросити колег для класного відпочинку і тебе чекаю. Іллю твого теж запрошую. –  Усміхається Юля.