3 ПРИЄМНІ СПОГАДИ

Назар

Я вийшов із супермаркету так нічого і не купивши, залишив все перед касою, бо дуже хотів побачити, як вона сідає в автомобіль. Побачив… Але сіла вона в таксі. Брехуха. Хіба я їй настільки огидний, що не захотіла їхати зі мною. Хотів би я її уникати, але не можу. Мав би ображатися, ненавидіти, але якось не ненавидиться. Після того, що вона зробила, інший навіть не подивився в її бік.

 Ох, шкрябе мене щось всередині.

Там, у супермаркеті, я звернув увагу на її руки. Каблучки ніби немає, а може це особливості професії, може не носить, тому що хірург. Цікаво, як вона жила ці роки, чи згадувала мене, чи жаліла, що так негідно покинула.

Загорівся червоний, я зупинився на перехресті  і підкрутив радіо. До будинку матері по таких заторах їхати не менше години. Тепер я щодня відвідую її. Втім, саме тому я і повернувся зі Штатів. В мами четверта стадія раку. Як грім серед ясного неба, хвороба скосила таку сильну жінку.

Вона виховувала мене з братом сама. Батька я не пам’ятаю, він покинув маму, коли мені ще трьох років не було. А брат з’явився в нашій сім’ї, коли мені було майже десять років. Його батьки загинули в автомобільній аварії. І щоб Влад не ріс в інтернаті, мама оформила опіку над ним, як найближчий кровний родич. Моя мама і його були рідними сестрами. Насправді, я дуже мало знаю про цю ситуацію і їхні стосунки загалом. Але з Владом ми завжди ладили. Я був старшим братом, авторитетнішим, так сказати. Він був малюком, тому все повторював за мною. Майже одразу він кликав мою маму мамою. Думаю тому, що так казав я, а дитина завжди відтворює почуте. Так ми виросли, але тепер наші дороги розійшлися і бачимося ми вкрай рідко. Надіюся, він все таки приїде цього тижня, щоб провідати маму…

Всередині зашкребло...

Ненавиджу цю пісню, завжди вимикав, коли чув її. Але сьогодні не зміг, це пісня, під яку я вперше поцілував її. Свою Марійку. Я так любив її називати саме так і завжди бачив, що їй також це подобається. Відкинувши голову на сидіння, розслабився і на мить заплющив очі. Навіщо я добиваю себе спогадами?

Пам’ятаю, як складно було знайти її номер телефону, дивна була вона. Мабуть, це саме те, що приваблювало мене найбільше. Наче гарна дівчина, видно, що розумна, але друзів мало мала, з одногрупниками на вечірки не ходила. Жила не в гуртожитку, отже місцева – це все, що вдалося дізнатися про неї.

Мені повезло, що Артем, мій друг, залицявся до дівчини з її групи. Так я і дістав її номер телефону. Довго не міг наважитися зателефонувати. Це було не властиво мені, бо такого захоплення і тривожності я не відчував ніколи. Та і взагалі проблем з дівчатами у мене не було ніколи. Не те, щоб я був ловеласом, але вони якось завжди самі до мене клеїлись.  Потім Артем сказав, що його дівчина Надя святкує день народження в гуртожитку і запросила туди своїх одногрупників. Була ймовірність, що Марія там теж буде. Тому я не вагався, купив подарунок для Наді і чекав вечора. Якщо не зустріну її сьогодні, то ввечері зателефоную – подумав.

Тоді я не помилився, вона була там. Спершу не помітила мене, а я просто дивився на неї так, як художник дивиться на досконалу картину. Вона була така справжня, чиста і неймовірно красива. Легкі кучері, які легко спадали на білу сукню, що відтінком була схожа на зефір.

Марія зашарілася, коли зловила мій погляд на собі. Я вирішив більше не чекати, поставив стакан якогось гидкого напою на підвіконня біля кактуса і запросив на танець. Хоч музика була ніяка, але вибору не було, я хотів торкнутися її руки.

– Привіт – задоволено усміхаюсь – потанцюємо? – і як милість небес,  хтось з тих, хто відповідав за музику увімкнув повільну мелодію.

Вона не сказала ні слова, просто поклала свою руку на мою. Однією рукою я обіймав її за талію, а іншою міцно тримав ніжну долоню. Рука м’яка, наче хмаринка, навіть ні – як шкіра немовляти. Я це знаю точно, проходив практику по педіатрії, тому доводилось взаємодіяти з немовлятами. Дивні відчуття, ніби танцюємо, а насправді пливемо. Тоді я не розумів, як рухаються мої ноги, бо просто не відчував, що стою на землі.

– А казала нікуди не ходиш, часу нема – прозвучало як докір від мене.

– Наді не могла відмовити, ми давно дружимо, ще зі школи – нарешті прорізався її голос.

То і для мене знайдеш час? Які фільми любиш?- вирішив я йти «ва банк», як то кажуть.

– Ну я люблю…еем… таких не показуть в кінотеатрах.

Якби хтось бачив мене в той момент, то сказав би, що мої очі стали розміром з копійку. Я був спантеличений і подумав те, з чого зараз дуже смішно.

– Ти палка шанувальниця фільмів для дорослих? – я запитально вигнув брову. Напевно прозвучало як дотепний жарт, але це дійсно перше, що спало на думку.

– Фуу, ну ти і пошлий. – вона вмить змінилася на обличчі.

– Я люблю історичні і документальні фільми, але їх в кінотеатрі дуже різко показують, бо немає попиту.

Ми гучно сміялися і не бачили навколо нікого. Світ ніби зупинився і людей поруч просто не стало. Я запропонував втекти з цього маленького свята. На мій подив, Марія одразу погодилася. Ми блукали вечірнім містом, тримаючи за руки. Час просто зупинився і ми не відчували його. Хотілося, щоб ця мить тривала якнайдовше. Тоді я почувався найщасливішим на світі.

– Там якийсь концерт – вигукнула вона – ходімо швидше!

Ми підійшли до натовпу людей, в центрі стояв мікрофон на стійці. Хлопець  з гітарою, який створив свій, напевно, незапланований вуличний концерт зробив для нас справжнє свято романтики. Ця музика лунала дуже знайомо, але якось по-особливому. Я чув її раніше, та ніколи не звертав уваги, бо вона завжди злучала якось дуже по-народному. А сьогодні я вперше чую її як сучасну.

 «Гуцулка Ксеня» – чи то момент надто зворушливий чи виконання дійсно класне, але цю мить я запам’ятав на все життя. І вона теж запам’ятала…

 Ми кружляли у танку, насолоджувались одне одним. Я міцно тулив її до себе, ніби боявся, що вона втече. Але ні, Марія сором’язливо тулилася і посміхалася. Тоді я не витримав і, наблизившись злегка, поцілував її. Я не поспішав, боявся налякати. І тільки тоді, коли я зрозумів, що вона нікуди не відвертається і не тікає, то пригорнув її ще ближче. Тоді танцювали не тільки ми, танцювали наші вуста. Я пам’ятаю їх смак – це щось неймовірно солодке з присмаком ванілі чи морозива.