2 В ХОЛІ УНІВЕРСИТЕТУ

5 років тому

Вперше ми зустрілися в холі практичного корпусу. Я мала віднести викладачу лабораторні, але заблукала в незнайомому приміщенні.

- Вибачте, не підкажете де тут 26 кабінет? – соромлячись, я підійшла до компанії старшокурсників.

- А кого ви шукаєте? - запитав високий незнайомець з чорними, як ніч, очима. На мить я затримала погляд на його облиичі. Напевно про таких кажуть "ідеальний". Густі чорні брови, карі очі, ледь гострі риси обличчя. Він був би чудовим актором в рекламі чогось дуже чоловічого. Там подумала я, але не подавши виду, продовжила.

- Професора Созанського, у мене лабораторні цілого потоку, а я не можу його знайти і слухавки він не бере, а я вже запізнююсь на наступну пару.

- 26 кабінет на другому поверсі, але Созанського сьогодні не було. На третьому поверсі сидить його лаборантка, ходіть я проведу вас - хлопець бере один пакет, щоб допомогти, а я не відмовляюся, бо дуже спішу.

Бачу як жвавішає компанія хлопців, хтось навіть підсвистує. Це мені не дуже подобається. Привертати зайву увагу до себе якось ніяково. Боковим зором помічаю невдоволене обличчя білявки. Мабуть поклала на нього око. А вона дійсно ефектна. Хлопці на таких завжди ведуться.

Ми йдемо разом коридором, потім підіймаємось сходами. Чесно, почуваюся якось аж занадто сором'язливо. Я впринципі не та дівчина, яка йде з легкістю заводить знайомства, але і супер тихонею я теж ніколи не була.

- Мене Назар звати, я на п’ятому курсі. А вас як? - вчасно хлопець розриває некомфортну тишу між нами.

Я дуже здивувалася, що він говорить до мене на ви. Як правило, такі хлопці дуже відкриті і зухвалі, а цей такий поважний, вихований і ще дуже гарний. На моєму обличчі модна смажити яєшню на сніданок.

- Я Марія, на другому курсі – трохи засоромилась, а може і не трохи. Відчуваю сильний жар, який не можу контролювати.

- Дякую за допомогу, далі я сама – надіюся, що хлопець віддасть пакет з купою лабораторних і я сама занесу лаборантці. Хочеться сховати голову в пісок, як страус. 

- Якщо я вже тут, то допоможу до кінця – наполягає.

Він стукає у двері, і ми заходимо.

- О, Назарчику, де ти ходиш, у мене принтер зламався, треба допомога, щоб віднести в техвідділ. О, ти не сам. Яка мила дівчина! - неочікувано чую комплімент в свою сторону.

- Добрий день, мене звати Марія, я принесла для професора Созанського лабораторні роботи цілого потоку, можу я залишити їх у вас? – розгублено питаю і чекаю на відповідь.

Ця жінка старша, з бездоганно вкладеним волоссям, акуратно одягнена у сірий костюм і красиві лофери на низькій підошві. Цікаво хто вона цьому Назару. По тону їхнього спілкування зрозуміло, що вони близько знайомі.

- Добре, залишайте там на крайньому столі, а я запишу собі, щоб не забути нагадати професору.

Ми підходимо в кінець кабінету і на крайній поличці шафи я бачу фото в рамці: два юнаки, обидва чорняві, красиві з широкою посмішкою. На одному з них я помічаю знайоме обличчя – це ж Назар. Все зрозуміло, він син цієї елегантної жінки. Тепер ясно звідки таке тепле спілкування ще на порозі. Не подаю виду, гарно дякую і прямую до виходу.

- Дякую , Назар. Ти дуже мені допоміг, мушу бігти, бо у мене ще дві пари сьогодні - видушую з себе ці слова, бо до цього здавалось, що проковтнула язик.

- Радий знайомству. Бувай.

Я кулею вилітаю з практичного корпусу. На годиннику майже дванадцята, через десять хвилин  розпочнеться пара з патанатомії, якщо я запізнюсь мені гаплик, не бачити п’ятірки в цьому семестрі, а мені дуже треба, щоб не злетіти зі стипендії. Що ж робити, пішки я не добіжу так швидко, а маршрутку можна чекати вічність. 

Я нервово переступаю з ноги на ногу, закусую губу в надії, що це допоможе мені думати ефективніше. Господи, чекати манну небесну геть немудро. На що я взагалі надіюся. Вирішую йти пішки - буде що буде...

             Зачекай! – чую, що це мені - Зачекай, Марія - бачу як наближається до мене новий знайомий.                 В руках у нього якась папка з документами і ще цілі стоси паперів. В будь-який інший момент я               б зупинилася і мило побесідувала з ним, але я настільки поспішаю, що це мене трохи злить.

             - Тобі в теоретичний корпус? - захекано підбігає Назар. Мушу визнати, що при денному світлі                   він ще привабливіший, ніж в потухлому світлі університетських коридорів.

            - Так, в мене там патанатомія, не хочу запізнитись.

            - Сідай, поїдемо разом. - весело каже Назар, починаючи рух до білої автівки, що стояла              неподалік.

Ого, він на автівці на пари їздить. Мажор якийсь напевно. Втім, для мене це дуже доречно. Боже, дякую тобі - говорю подумки. Може це і є манна небесна - веду діалог в своїй голові і запитально вигинаю брову. Подумаю про це потім..

- Дякую тобі, в іншому випадку я б відмовилась, але зараз мені дійсно дуже потрібно дістатися швидко.Тішуся, як мала дитина і сідаю на переднє сидіння автомобіля.

- Не знала, що старшокурсники на навчання їздять автівками – порушую незручне мовчання.

Він дивиться на мене, насправді це долі секунди, але для мене все як в уповільненому режимі, я дивлюсь на його очі, густі чорні брови, вивчаю кожен міліметр його обличчя і розумію, який він красивий. Не можу зрозуміти якого актора він мені нагадує.Точно, Маріо Касас, той, що на мотоциклі їздив. 

- Це моєї мами машина, вона попросила відвезти деякі документи в деканат, пішки я не повернувся б вчасно, щоб встигнути на пару, тому взяв її авто. А так я багато пересуваюся пішки, коли нікуди не спішу. Це для серця корисно - посміхається і підморгує мені.

Якби комусь хотілось другу порцію яєшні, то мої щоки швидко б її приготували. Вирішую зібратись з думками і просто продовжити діалог, щоб не виглядати недолуго в його очах.