1 ЗУСТРІЧ КРІЗЬ РОКИ

...Виходжу з клініки, коли надворі вже темно. Лютий підходить до завершення, попереду весняні теплі дні. Я в зимовій куртці та черевиках. Поки машина в ремонті, мушу бігати ножками, тому мені має бути комфортно.

 Вирішую зайти в супермаркет, щоб не давитися бутербродами на вечерю. Раптом телефон б’ється в конвульсіях.

— Ало, привіт, Ілля. Вибач, що не дзвонила від учора. День шалений, багато роботи – кажу з ноткою виправдання.

— Все гаразд, люба. Я вже в потязі до Львова, зустрінемось завтра? — каже з теплом в голосі.

— Ого, так швидко, я думала, ти довше будеш у відрядженні.

— Вийшло звільнитися швидше, буду мати на один вихідний більше. То погуляємо десь? Ти не відповіла — наполегливо тримає планку Ілля.

— Я повертаюся з клініки, але зранку буду вдома, а потім в нічну у лікарню. Якщо будеш мати можливість, то приїжджай в першій половині дня, — відповідаю втомленим голосом, а погляд мій застигає десь в районі кошиків з фруктами.

  В телефоні Ілля щось каже ще про мій автомобіль, обіцяє забрати його з СТО, але я не відповідаю нічого, бо бачу перед собою знайому спину. 

Хочу на моменті ступити крок назад, але прокашлююся, дякую Іллі за турботу і прощаюся з ним. Якось сухо виходить, але вже як  є. 

Йду у відділ з напоями, надіючись, що не перетнуся з тим, кого не хочу бачити зараз найбільше.

— Пацієнти перестали дякувати хорошим алкоголем чи лікарський попит збільшив пропозицію? — з ухмилкою і задоволеною посмішкою підходить Назар.

— Я бачу ви також скучили за вітчизняним алкоголем, якщо гуляєте цим відділом— тримаючи планку, відпалюю. Назар вербально здається, на обличчі легка посмішка, яка вказує, оо так, я перемогла у цій битві. Навіть не думай, дорогенький, що перевершиш мене. 

Тепер я в цьому профі. З маленької сором'язливої дівчинки, яку ти знав, не залишилося нічого. Тому звикай.

— Як ти тут? — питає занадто лагідно, як для людини, яка зрадила кохання.

— Живеш десь неподалік чи випадково в цьому супермаркеті? — Він тримає тон і ми одночасно починаємо рух відділом.

— Ні, живу я там, де і жила, а тут працюю. — Прямую до величезної гори з фруктів.

— В приватній клініці, що навпроти?  — здивовано питає Назар.

—Так, по сумісництву. Часу багато, а я не звикла просто відсиджуватись вдома.

 Беру пакет і набираю апельсини та кілька гранатів. Якісь вони дуже гарні сьогодні, тому вирішую взяти побільше. Скоро їх сезон закінчиться і знайти смачні буде складно.

— Все ще фанатієш від гранатового соку? — Назар примружився і мені здалося, що його усмішка якась не надто радісна. Чи то нотки жалю я побачила. Напевно зловив флешбек...

Колись я ходила дуже бліда, навчання забирало всі сили, тому я була ослаблена. Як виявилося, виснаження спровокувало зниження рівня гемоглобіну. Саме тоді я навчилася кілька разів на тиждень їсти гранат. А потім Назар приносив мені гранатовий сік.

Я не знала де він його купував, бо ніколи не потрапляла на такий смачний, як приносив він. Виявилося, що він робив його сам.

На мить я змінилася на обличчі. Я відчула це. Тепер флешбек зловила я. 

Та це звичайні спогади, нічого такого. Юність, яка не дає спокою. Але не зараз. Відболіло вже. Я перехворіла цим і більше мене це не зачіпає. Саме тому я розмовляю з ним так, ніби нас нічого не пов'язує... 

— Цікаво чи торгує на ринку ще Едік. Колись я був його постійним клієнтом. — Додає, а я не можу промовити жодного слова. 

Мені захотілося плакати. Напевно, я погарячкувала, заявивши собі, що вже перехворіла... Але я стрималася від надмірних емоцій.

— Бувай, Назаре, — раптово випалюю і прямую до виходу, —  мені треба йти.

— Може я підвезу тебе, — пропонує, — мені по дорозі.

— Ні, я на машині,— брешу, — дякую.

— До зустрічі, Марійка.

Мене б’є струмом одномоментно. Марійка. Протягую важкий подих… В моєму житті так мене називали тільки дві людини. Чоловіки, яких я любила понад все на світі — тато та Назар.

Батько загинув під час виконання бойового завдання, його не змогли евакуювати вчасно. За день до смерті я ще розмовляла з ним по телефону. Тоді він лагідно попрощався зі мною «Па-па, Марійко». 

Це був останній раз, коли  чула його голос. Такий ніжний, лагідний і дуже люблячий.

І так називав мене той, в кого я закохалася вперше і думала, що назавжди...