Розділ 8: Рік потому

Відкриття галереї «Варта» стало подією року. Критики писали про «небачену щирість ліній» та «агресивну чуттєвість простору». Натовпи людей у смокінгах та вечірніх сукнях ходили залами, торкаючись шорсткого бетону, не підозрюючи, що цей будинок бачив їхнього господаря зовсім іншим.

Я стояла на тій самій терасі, де колись почалася наша гра. На мені була сукня — чорна, сувора, з ідеально закритим коміром. Тепер мені не потрібно було нічого доводити одягом.

Адріан підійшов ззаду. Я не чула його кроків, але відчула його присутність за зміною тиску повітря. Він не торкнувся мене — ми були на очах у сотень людей — але його погляд, що ковзнув по моїй спині, подіяв сильніше за будь-який дотик.

— Ти знову занадто напружена, — тихо сказав він, зупиняючись поруч.

— Я просто згадую, як ми закладали фундамент, — я ледь помітно посміхнулася, дивлячись на гори, що тонули в сутінках.

Він нахилився до мене, ніби хотів прокоментувати особливості освітлення галереї для сторонніх очей, але його слова були призначені лише мені:

— Сьогодні вночі  не буде гостей. Тільки акустика, ти і я. Я хочу перевірити,як звучить твій голос, коли він поглинається моїми стінами.

Я відчула, як знайомий жар прокинувся десь глибоко всередині. Наша гра не закінчилася. Вона просто змінила масштаб. Тепер ми не будували стіни — ми жили всередині них, насолоджуючись кожною тріщиною, кожним вигином нашої спільної, ідеально спроєктованої пристрасті.

Адріан непомітно для інших торкнувся мого мізинця своїм. Це був короткий, майже технічний жест, але в ньому була вся наша історія: від холодного повітря до розплавленого золота почуттів.

— До останнього поверху? — запитала я, повертаючи йому його ж запитання.

— До самого неба, Діано. До самого неба.

Я знала, що завтра знову будуть креслення, наради. Але сьогодні… сьогодні архітектура належала лише нам. І вона була бездоганною.