Розділ 6: Матеріалознавство

Ми не пішли до його спальні. Він повів мене назад через натовп гостей, які продовжували сміятися і пити, навіть не підозрюючи, що під моєю сукнею вже розв’язаний вузол, і лише його рука, яка тепер впевнено лежала на моєму попереку, не давала тканині зісковзнути. Це була найризикованіша гра в моєму житті. Кожен крок віддавав пульсацією внизу живота.

Адріан відчинив двері своєї майстерні. Це було серце маєтку, де замість креслень на стінах висіли зразки матеріалів: необроблений мармур, листи олова, шматки загартованого скла.

Він замкнув двері. Клацання замка пролунало як остаточний вирок моєму колишньому життю.

— Тут немає глядачів, Діано. Тільки ми. Зніми її.

Я завагалася лише на секунду. Руки тремтіли, коли я потягнула за залишки шовку. Сукня важкою хвилею впала до моїх ніг, залишивши мене повністю оголеною в холодному світлі ламп. Я чекала, що він накинеться на мене, але Адріан залишався на місці. Він просто дивився. Повільно, зверху вниз, ніби оцінюючи пропорції нової будівлі.

— Ти ідеальна, — нарешті вимовив він. — Ніяких зайвих ліній. Ніяких помилок.

Він підійшов до робочого столу, на якому стояла ванночка з темною рідиною — він готував якісь розчини для травлення металу. Адріан занурив пальці в прозору олію, що стояла поруч, і повернувся до мене.

— Твоя шкіра занадто суха від стресу. Давай додамо їй трохи еластичності.

Він торкнувся моїх ключиць. Олія була тепла, і його рухи були напрочуд професійними — він не пестив мене, він «ґрунтував» мою шкіру, повільно розподіляючи рідину по плечах, грудях, спускаючись нижче до живота. Кожен його дотик залишав за собою блискучий слід.

— Адріане... — мій голос зірвався на стогін, коли його долоні стиснули мої стегна.

— Мовчи, — скомандував він. — Зараз ти не архітектор. Ти — матеріал. І я хочу знати, наскільки ти пластична, перш ніж ми перейдемо до головного.

Він розвернув мене спиною до себе і притиснув до масивного дубового столу. Холодне дерево і його гаряче, змащене олією тіло створили такий контраст, що я мимоволі вигнулася, підставляючи себе під його владу. Адріан нахилився і прикусив мою шкіру біля основи шиї, одночасно вводячи одну руку між моїх ніг.

Це не було схоже на те, що я читала в романах. Це було жорстко, технічно і неймовірно збудливо. Він вивчав мої реакції, як фізик вивчає опір металу.

— Ти вібруєш, Діано, — прошепотів він, прискорюючи темп. — Твій фундамент не просто тріщить. Він розсипається.

Я відчула, як хвиля оргазму починає підніматися з глибини, але Адріан раптово зупинився.

— Ще не час для фіналу, — він розвернув мене до себе, і я побачила в його очах справжній голод. — Я хочу, щоб ти пам'ятала кожну секунду цієї ночі. Бо завтра, коли прийдуть робочі й почнуть заливати бетон, ти будеш знати: кожна стіна в цьому домі зберігає твій запах.

Одним різким рухом Адріан підняв мене і посадив на край столу, розсунувши мої коліна. Креслення, лінійки, якісь металеві деталі — все це з гуркотом полетіло на підлогу, звільняючи простір для нас.

Він дивився на мене зверху вниз, і в його погляді не було ні краплі тієї відстороненості, з якою він зазвичай вивчав свої проєкти. Тепер це був погляд людини, яка нарешті знайшла те, що шукала все життя, і не збирається це відпускати.

Адріан швидко позбувся свого одягу. Його тіло було таким, як я і уявляла: досконалим, жилавим, з чітким рельєфом м’язів, які перекочувалися під шкірою, як добре налагоджений механізм.

— Дивись на мене, — наказав він. Його голос став хриплим.

Він увійшов у мене одним потужним поштовхом, не даючи часу на адаптацію. Я мимоволі скрикнула, вчепившись нігтями в його міцні плечі. Це не було ніжне злиття — це було те саме руйнування мого «фундаменту», про яке він говорив. Глибоко, впевнено, майже агресивно.

— Ти... ти божевільний, — видихнула я, закидаючи голову назад.

— Я просто знаю, чого хочу, — він перехопив мої зап'ястя, притиснувши їх до столу над моєю головою. — І ти хочеш того самого. Не бреши собі, Діано. Твоє тіло вже давно належить цій будівлі. І мені.

Кожен його рух був виваженим і водночас нестримним. Я відчувала кожну мить нашої близькості так гостро, ніби в мене зняли шар шкіри. Холодне дерево столу під моєю спиною і нестерпний жар його тіла зверху створювали такий контраст, що я втрачала орієнтацію в просторі.

Акустика майстерні, про яку він казав, працювала ідеально. Кожен мій стогін, кожен хрипкий видих Адріана відбивався від стін, посилюючись і повертаючись до нас. Здавалося, сам будинок дихає разом з нами, вібруючи в такт нашим рухам.

Він прискорив темп, його рухи стали майже несамовитими. Я відчувала, як всередині мене все натягується, як струна, що ось-от лопне. Я обхопила його ногами, притискаючи до себе ще щільніше, прагнучи цієї остаточної деструкції власного контролю.

— Адріане... зараз! — я не впізнала свій голос.

Це була не просто насолода. Це був вибух, який розніс ущент всі мої стіни, всі мої плани та правила. Я відчула, як він здригається всім тілом, виливаючи свою пристрасть у мене, і в цей момент ми стали однією структурою, ідеальною конструкцією, яка не потребувала жодних додаткових підпорок.