Розділ 4: Акустика щирості

Після знахідки в його кабінеті я не могла дивитися на креслення. Ті знімки — стояли перед очима. Адріан не просто будував галерею, він шукав ідеальну форму підкорення живої матерії твердій основі.

Вечір перед приїздом інвесторів був холодним. Я працювала в атріумі, коли він зайшов. Цього разу без костюма — у простому сірому светрі з високим горлом. Він виглядав м’якшим, але я вже знала, що це ілюзія.

— Цей зал має особливу акустику, — сказав він, зупиняючись у самому центрі. — Якщо стати в цій точці й прошепотіти ім’я, його почують у будь-якому кутку будинку. Але якщо кричати — звук поглинається стінами.

Я відклала лінійку. Мої пальці були заплямовані графітом.

— Навіщо будувати дім, який краде крики?

— Щоб чути тільки те, що має значення, Діано.

Він повільно підійшов до мого робочого столу. Його рука пройшлася по краю мого ескізу, ледь торкаючись паперу.

— Ти змінила кут нахилу сходів. Чому?

— Так безпечніше, — відповіла я, намагаючись не дихати занадто часто.

— Безпека — це смерть для мистецтва. Ти боїшся висоти чи того, що на цих сходах у тебе не буде опори?

Він раптом перехопив мій погляд. Його очі в напівтемряві атріуму здавалися майже чорними.

— Завтра на прийомі ти будеш у сукні, яку я вибрав. І ти не одягнеш під неї нічого. Це не забаганка. Мені потрібно, щоб ти відчувала кожен подих повітря в цьому домі. Тільки так ти зрозумієш, як завершити проєкт.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Це приниження, Адріане.

— Ні, це експеримент над чутливістю. Якщо ти зможеш тримати обличчя перед натовпом акул бізнесу, знаючи, що ти абсолютно відкрита під тонким шаром тканини... тоді ти зможеш збудувати для мене будь-що. Бо ти переможеш свій головний страх — бути поміченою.