Розділ 2: Спостерігач

Вечеря минула в майже повній тиші. Тільки звук ножа по тарілці та віддалений шум вітру за панорамним склом. Адріан більше не провокував мене словами, але його присутність відчувалася фізично, як тиск перед грозою. Він сидів навпроти, повільно попиваючи вино, і я відчувала, як він вивчає кожну мою реакцію: як я тримаю келих, як здригаюся від раптового звуку в порожньому домі.

— Ти надто напружена, Діано, — нарешті сказав він. Голос був спокійним, майже буденним. — Тут немає камер, якщо ти про це думаєш. Мені не потрібні цифрові записи, щоб зрозуміти, що ти відчуваєш. Достатньо дивитися.

Я підняла погляд, намагаючись не видати хвилювання.

— Ви завжди так поводитеся зі своїми працівниками? Перетворюєте роботу на психологічний експеримент?

— Тільки з тими, чий талант мені дорогий. Я не хочу від тебе просто креслень. Я хочу, щоб ти вклала в цей проєкт те, що зазвичай ховаєш за професійною маскою.

Він підвівся і підійшов до вікна. Його силует чітко виділявся на фоні нічного лісу.

— Завтра почнемо з атріуму. А зараз йди відпочивай. І порада на майбутнє: не шукай у цьому домі зачинених дверей. Якщо я захочу щось приховати, ти цього просто не помітиш.

Заснути було неможливо. Маєток здавався завеликим для двох людей. Близько другої ночі я вийшла з кімнати, щоб знайти кухню — горло пересохло від хвилювання.

Коридори були занурені в напівтемряву. Я йшла босоніж, намагаючись не шуміти, коли помітила смужку світла в кінці галереї. Двері в кабінет Адріана були прочинені. Я не збиралася шпигувати, але на столі, прямо під лампою, побачила розкладені папери. Це були не мої ескізи.

Я зробила крок ближче. Це були старі фотографії — чорно-білі знімки жінок у дивних, ламаних позах на фоні недобудованих споруд. Естетика була межовою: краса і руйнування в одному кадрі.

— Цікавишся архітектурою тіла? — голос Адріана пролунав прямо за моєю спиною.

Я різко розвернулася і мало не збила лампу. Він стояв у дверях, спершись на одвірок. Сорочка розстебнута, волосся скуйовджене. Він виглядав менш небезпечним, ніж за вечерею, але значно більш справжнім.

— Я… просто шукала воду.

— Брехня. Ти шукаєш відповіді на запитання, які ще не наважилася поставити, — він зробив крок до мене. — Ці фото — частина мого старого захоплення. Колись я шукав досконалість у поєднанні м’якої шкіри та грубого бетону. А тепер я шукаю її в тобі.

Він не торкався мене, але я відчувала його подих на своєму обличчі. Адріан простягнув руку до столу і взяв одну з фотографій.

— Знаєш, чому я вибрав тебе для цього проєкту? Бо на співбесіді ти трималася так, ніби під твоїм ідеальним піджаком — залізний корсет. Мені цікаво, що станеться, коли він розстебнеться.

Він поклав фото назад і подивився мені в очі. У цьому погляді не було хтивості — лише холодний, розрахунковий інтерес мисливця.

— Йди до себе, Діано. Поки ти ще можеш вдавати, що це просто робота.