14

Нічне шоссе I-95 зустріло їх суцільною стіною дощу та сліпучим світлом фар зустрічних вантажівок. Потертий сірий «Форд», яким керував Ітан, впевнено тримався у середньому ряду, змішавшись із потоком машин, що прямували на південний захід, у бік Нью-Йорка.

​У салоні панувала напівтемрява. Єдиним джерелом світла залишався екран планшета на колінах Кетрін, який вона живила від прикурювача. На екрані мерехтіли скановані сторінки старих фінансових звітів «Аегіс Біо» та досьє доктора Артура Стерна.

​— Подивись на дати транзакцій, Ітане, — порушила тишу Кетрін, не відриваючи очей від екрана. — Вони збігаються з піками активності університетської лабораторії у 2006 році. Щоразу, коли Бауер проводив свої «етапи», на рахунки фонду Стерна надходили значні суми від приватних підрядників Міністерства оборони. Це не були абстрактні наукові дослідження. Це була закрита розробка методів психологічного контролю та прискореної регенерації тканин в екстремальних умовах.

​Ітан міцніше стиснув кермо, стежачи за дорогою в дзеркало заднього виду. За ними на відстані кількох сотень метрів уже третю милю тримався темний позашляховик без увімкнених відблисків на даху, але Кетрін поки не помітила цього.

​— Думаєш, зникнення Емілі було пов'язане з цими випробуваннями? — запитав детектив, переводячи погляд на дорогу. — Якщо вона дійсно володіла геніальним розумом і стояла біля витоків біопрограм, як казав Бауер… чому вона просто не пішла сама? Навіщо було влаштовувати цей спектакль зі зникненням?

​— Тому що в таких структурах не буває поняття «піти самостійно», — голос Кетрін звучав холодно й рівно. — Якщо ти знаєш занадто багато, або тебе купують із потрохами, або стирають із баз даних. Емілі могла обрати інший шлях — зникнути на їхніх умовах, ставши частиною тієї самої системи, яка тепер продає технології за мільярди. Або ж… Бауер брехав, намагаючись захистити себе, і її просто прибрали, коли вона спробувала зупинити їх.

​Ітан промовчав. Він знав, що обидва варіанти однаково ймовірні, але правда зазвичай виявлялася набагато простішою і жорстокішою, ніж найскладніші конспірологічні теорії.

​За вікном промайнув дорожній знак: «Нью-Йорк — 65 миль».

​Дощ трохи вщух, перетворившись на густу імлу, що затягнула придорожні пагорби. Але напруга в салоні лише зростала. Позашляховик позаду них раптово увімкнув дальні фари, різко скорочуючи дистанцію.

​— Кет, — різко кинув Ітан, обличчя якого в тіні приладової панелі стало жорстким. — Тримайся за ручку дверей. Позаду нас хвіст. Вони ведуть нас від самого Бостона.

Кетрін миттєво відклала планшет і різко обернулася назад. У світлі фар позашляховика, що нависав над їхнім заднім бампером, було важко розгледіти обличчя водія, але темні контури машини без будь-яких розпізнавальних знаків служби безпеки не залишали сумнівів: це не дорожня поліція і не федерали з ордером. Це були професіонали зовсім іншого рівня.

​— Вони тримають дистанцію, але не обганяють, — голос Кетрін звучав напружено, проте без паніки. Рука рефлекторно лягла на внутрішню кишеню пальто, де лежав важкий металевий корпус годинника Емілі. — Вони чекають на зручний момент або безлюдну ділянку траси.

​— Зараз влаштуємо їм зручний момент, — процідив Ітан. Його очі швидко бігали по дзеркалах заднього і бокового виду.

​Попереду з'явився з'їзд на стару розв'язку в бік невеликого містечка, оточеного густим лісом, де траса зливалася з лабіринтом другорядних доріг. Не попереджаючи сигналом повороту, Ітан різко вивернув кермо вправо, кидаючи сірий «Форд» на з'їзд. Гума з неприємним скреготом ковзнула по мокрому асфальту, і машина підскочила на нерівностях узбіччя.

​Позашляховик миттєво відреагував на маневр, різко гальмуючи та кидаючись слідом за ними, намагаючись відрізати шлях до відступу.

​— Вони на хвості! — крикнув Ітан, втискаючи педаль газу в підлогу на вузькій заміській дорозі, де ліхтарі зникли, поступившись місцем суцільній темряві лісу.

​Фари їхньої машини вихоплювали з мороку мокрі стовбури дерев і круті повороти. Ітан професійно маневрував, але важкий позашляховик позаду скорочував дистанцію з кожною секундою, явно перевершуючи їхнє авто за потужністю двигуна. Ось вони зрівнялися бамперами, і метал «Форда» боляче заскреготів від удару в бічні двері. Машину занесло на вологому листі.

​— Тримайся! — крикнув детектив, вирівнюючи кермо на межі керованості.

​Попереду замаячили старовинні цегляні ворота закинутої промислової бази або складу колишньої лісопилки, огороджені розваленим парканом. Не маючи іншого вибору, Ітан спрямував машину прямо крізь напівгнилі дерев'яні ворота, які з тріском розлетілися на друзки.

​Вони влетіли на занедбану територію, повну іржавих ангарів і будівельного сміття. Ітан вимкнув фари однією різкою рухом руки, кидаючи машину в тінь найближчого масивного ангара, і заглушив двигун.

​У салоні запанувала густа, моторошна тиша, порушувана лише потріскуванням гарячого капота та шумом дощу по даху. За кілька секунд через розбиті ворота на територію заїхав і їхній переслідувач. Його фари розрізали темряву, безрезультатно шашкуючи променями по порожніх ангарах у пошуках зниклої цілі.

​Кетрін і Ітан сиділи затамувавши дихання, зливаючись із темрявою салону. Гра на виживання на трасі I-95 тільки-но перейшла у фазу смертельного полювання на замкненій території.

Темрява навколо закинутого ангара була настільки густою, що здавалося, ніби повітря перетворилося на чорний оксамит. За кілька десятків метрів важкий позашляховик переслідувачів повільно котився розбитим асфальтом, а промінь його потужного пошукового прожектора шайбив по кутах двору, вихоплюючи з пітьми іржаві бочки, купи битої цегли та гілки дерев.

​Кетрін сиділа нерухомо, притиснувшись спиною до дверцята, і намагалася навіть дихати якомога тихіше. Її пальці міцно стискали кишеньковий годинник Емілі, відчуваючи холодний метал кришки.

​Ітан повільно, без найменшого звуку, зняв пістолет із запобіжника. Його погляд був прикутий до бічного дзеркала, у якому відбивалося світло фар. Позашляховик зупинився якраз навпроти їхнього укриття. Двері машини скрипнули.