13

Анонімний номер у готелі на околиці Кембриджа пропах старим килимом, дешевою кавою та сигаретним димом, який Ітан випускав у напіввідчинене вікно. Надворі знову мрячив дрібний, похмурий осінній дощ, розмиваючи вогні нічного шосе.

​Кетрін сиділа за маленьким дерев'яним столом під лампою з пожовклим абажуром. Перед нею лежав урятований з вогню блокнот Бауера. Обкладинка розлізлася від вологи та сажі, але сторінки, зшиті міцною суίрово́ю ниткою, трималися купи. Вона обережно, за допомогою пінцета, перегортала їх аркуш за аркушем, намагаючись не пошкодити крихкий папір.

​— ФБР уже підняло на вуха всю міську поліцію Бостона, — промовив Ітан, не обертаючись від вікна. Він тримав у руці закритий телефон, вийнявши з нього акумулятор. — Нас офіційно оголосили у розшук як «осіб, причетних до знищення муніципального об'єкта» і потенційних фігурантів серійних вбивств. Бауер чудово розіграв карту. Тепер ми не детективи й не експерти. Ми — втікачі.

​— Мені байдуже на їхній розшук, Ітане, — голос Кетрін звучав тихо, але в ньому відчувалося крижане напруження. Вона зупинилася на середині блокнота, де почерк Бауера змінювався на інший — значно гостріший, розмашистий і набагато акуратніший. — Подивись на це. Це не записи Бауера.

​Ітан відійшов від вікна, підійшов до столу і нахилився над блокнотом. У світлі лампи на сторінці виднівся список прізвищ, дат та кодових назв проєктів, датований осінню 2006 року — якраз тижнями перед зникненням Емілі. На полях сторінки красувався крихітний прискіпливий підпис, зроблені рукою іншої людини.

​— Хто це? — примружився детектив.

​— Доктор Артур Стерн, — Кетрін перегорнула ще кілька сторінок, де з'являлися нові фінансові звіти та схеми розподілу бюджетів біомедичних лабораторій Пентагону. — Голова етичної комісії університетської клініки двадцять років тому. Саме він особисто підписав закриття справи про зникнення Емілі, заявивши тоді поліції, що вона «виїхала за програмою студентського обміну до Європи і перервала контакти». Але в його деклараціях немає жодного згадування про Європу. Зате є рахунки у швейцарських банках і зв'язки з корпорацією «Аегіс Біо», яка розробляла регенеративні стимулятори для військових польових госпіталів.

​Ітан здригнувся, згадавши обгорілі руїни бункера:

— Тобто Бауer і Стерн були лише виконавцями й теоретиками. А справжні гроші й замовлення йшли через ці структури. Але де Стерн зараз? Минуло двадцять років. Старим професорам тоді вже було за шістдесят.

​Кетрін витягнула з кишені свій захищений телефон і поклала його на стіл. На екрані мерехтіли результати швидкого пошуку в кеші закритих медичних реєстрів, які вона встигла завантажити перед втечею з лабораторії.

​— Він не на пенсії, Ітане, — підняла на нього погляд Кетрін. У її очах спалахнув небезпечний блиск. — Артур Стерн досі обіймає посаду консультанта у вищій раді при Міністерстві оборони у Вашингтоні. І завтра вранці у нього закрита конференція в приватній клініці під Нью-Йорком.

​Ітан мовчки подивився на неї, потім на темне вікно за спиною. Ризик був колосальним. Їх шукають федерали, за ними тягнеться слід із трьох трупів і вибуху в центрі Бостона. Будь-який рух у бік Вашингтона чи Нью-Йорка — це пастка.

​Але іншого виходу не було.

​— Тоді купуємо нові картки для телефонів, — спокійно сказав детектив, дістаючи з кишені пачку готівки. — І вирушаємо на південь. Подивимося, що скаже доктор Стерн, коли ми запитаємо його про те, куди насправді зникла Емілі двадцять років тому.