12

Тиша, що настала після вибуху, здавалася оглушливішою за гуркіт руйнування.

​Над вологим газоном університетського кампусу здіймався густий сірий стовп диму, змішаний із запахом гару, спаленого пластику та того самого специфічного гіркого мигдалю, який супроводжував кожен злочин Бауера. Ранок уже повністю вступив у свої права, але сонце не могло пробитися крізь важку завісу хмар і сажі, що осідала на старі готичні дахи Бостона.

​Ітан лежав на мокрій траві за кілька метрів від евакуаційного люка, важко й судорожно хапаючи повітря. Його пальці досі здригалися, а куртка була поцяткована плямами сажі й дрібного цементного пилу.

​Кетрін піднялася на коліна першою. Її волосся розтріпалося, обличчя було брудним від сажі, а в очах стояла крижана, порожня тиша. Вона дихала повільно й рівно, дивлячись на те місце, де ще хвилину тому знаходився вхід до підземного бункера. Тепер там була лише розрита земля, обвуглені уламки балок і груди битої цегли. Повсюди панувало мертве затишшя. Усе, що Бауer збирав роками, усі його зразки, термінали, манускрипти та підказки про зникнення Емілі, перетворилося на прах.

​— Кет… ти ціла? — хрипко запитав Ітан, підводячись на лікті й протираючи обличчя рукавом. Його голос звучав розбито. — Ми ледь не залишилися там похованими разом із ним.

​— Він знищив усе, — прошепотіла Кетрін, не зводячи погляду з чорної вирви. У її голосі не було страху — лише холодна, незламна рішучість. — Усі сліди, усі документи, лабораторію. Бауер знав, що ми прийдемо, і підготував цей фінал. Але він залишив головне.

​Ітан важко піднявся на ноги, морнячись від болю в розбитому плечі.

​— Що саме? Цю вирву і тонни сміття?

​Кетрін повільно опустила руку в кишені пальто і витягла звідти пошкоджений вогнем і сажею шкіряний блокнот, який вона встигла вихопити зі столу Бауера перед самим вибухом, а також старий механічний годинник Емілі. Обкладинка блокнота обгоріла, але внутрішні сторінки, захищені щільною шкірою та металевою застібкою, залишилися цілими.

​— Ні, — тихо відповіла вона, проводячи пальцем по опаленій палітурці. — Він сказав, що ми лише пішаки. Що за ними стоять інші — ті, хто фінансує ці біопрограми і продає розробки воюючим країнам. І що Емілі була частиною цього світу.

​Ітан оглянув порожню територію навколо. Поодаль уже чулися далекі звуки сирен поліцейських машин і пожежних розрахунків, які пробивалися крізь ранкові затори до університетського парку. Часу залишалися лічені хвилини, перш ніж місце події наводнять патрульні, федеральні агенти та журналісти.

​— Якщо те, що він сказав про вищі кола і військові програми — правда, то тепер за нами почнеться справжнє полювання, — детектив насупився, обережно забираючи в кобуру пістолет. — Щойно ФБР або внутрішні служби дізнаються, що ми були тут, усе закінчиться офіційним відстороненням, а то й чимось гіршим. Нам не повертатимуть довіри.

​— Нехай спробують відсторонити, — Кетрін сховала блокнот і годинник у внутрішню кишеню, надійно застебнувши блискавку. Вона встала, розправила плечі, і її обличчя остаточно перетворилося на ту маску холодної професійності, до якої звик морг. — Двадцять років я була просто судмедекспертом, яка розтинала чужий біль. Тепер я знаю, що за кожним скальпелем стоїть чиєсь добре сплановане зло. І якщо Емілі дійсно була там… я знайду її, навіть якщо доведеться розкопати весь Вашингтон.

​Сирени наближалися. Червоні проблискові маячки пожежних машин уже вихоплювали з ранкового туману контури старого корпусу.

​— Куди тепер, Кет? — запитав Ітан, дивлячись на неї з сумішшю тривоги і поваги.

​— За межі Бостона, — рішуче відповіла вона, рушаючи до прихованої в тіні дерев машини детектива. — Бауер згадував європейські архіви і людей, які стояли за нашими спинами ще у 2006-му. Почнемо з того, хто підписав справу про зникнення сестри двадцять років тому. Час розкривати справжню анатомію мовчання.