10

Тунель за потаємними дверима був вузьким, облицьованим старою червоною цеглою, що волого блищала у промені кишенькового ліхтарика Ітана. Повітря тут було важким, просякнутим запахом цвілі, застояної води та ледь вловимим шлейфом медичного спирту. Ступні лунали глухим відлунням по бетонній підлозі, що плавно спускалася все глибше під фундамент старого університету — туди, куди не доходили навіть мапи комунікацій кампусу.

​Ітан ішов попереду, тримаючи пістолет нагоготові, а ліхтарик у його вільній руці вихоплював із темряви товсті труби та клубки обплетення старих кабелів. Кетрін трималася одразу за ним, міцно стискаючи в кишені пальто металеву ручку скальпеля та старий годинник Емілі, який досі зберіг тепло її долоні.

​— Цей тунель не позначений на жодному архітектурному плані корпусу, — прошепотів Ітан, не обертаючись. Його голос лунав приглушено, розчиняючись у густій темряві. — Бауер використав старі підземні комунікації ще довоєнної побудови, з'єднавши їх із підвалами коледжу. Він будував свою імперію під нашими ногами роками, і ніхто цього не помічав.

​— Бо ніхто не шукав там, де ніхто не хоче бачити правду, — відповіла Кетрін, дивлячись на стіни, де через кожні кілька метрів з'являлися висічені або випалені на цеглі дивні мітки — знаки алхімічного циклу. Спочатку Nigredo, потім Albedo, а далі — Citrinitas.

​Вони йшли звивистим лабіринтом хвилин п'ятнадцять, доки тунель не розширився, перетворившись на просторий підземний бункер, схожий на старий бомбосховище або законсервовану лабораторію холодної війни.

​Світло тут не вмикалося від звичайних вимикачів, але вздовж стелі тягнулися тонкі гірлянди автономних світлодіодних стрілок, що відкидали м'яке, примарно-блакитне сяйво. Вони вели прямо до масивних дерев'яних дверей із металевими кованими петлями, які були широко відчинені. Звідти лилося яскраве, стерильне світло й долинав дуже тихий, ритмічний звук класичної музики — скрипка Баха, що звучала моторошно й елегантно у цій підземній могилі.

​Ітан зупинився біля порога, знаком закликаючи Кетрін замовкнути. Він обережно заглянувсередину приміщення, міцніше перехоплюючи зброю.

​Кетрін зазирнула через його плече — і подих застряг у грудях.

​Це була не просто лабораторія. Це був справжній анатомічний музей минулого століття, поєднаний із сучасним операційним блоком. Посередині кімнати стояло новітнє медичне обладнання, монітори якого блимали зеленими графіками, а вздовж стін на скляних полицях акуратно стояли банки з біологічними зразками. У кутку виднівся письмовий стіл, завалений старовинними рукописами, чорнильницями та медичними фоліантами.

​Але найголовніше — за центральним операційним столом спиною до них стояла висока фігура в темному лікарняному халаті. Руки в тонких гумових рукавичках спокійно й методично розкладали на металевому лотку інструменти.

​— Еліас Бауер, — вимовила Кетрін, і її голос пролунав у тиші бункера дзвінко, як удар по склу.

​Фігура за столом повільно завмерла, а потім так само неквапливо обернулася.

​Обличчя чоловіка було блідим, з тонкими, майже аристократичними рисами і глибокими, темними очима, що дивилися на них без жодного подиву чи страху — лише з холодним, допитливим інтересом ученого, який нарешті дочекався найважливішого експерименту свого життя.

​— Докторе Рід, — його голос виявився саме таким, яким вона чула його на старих аудіозаписах: низьким, спокійним, із бездоганним німецьким акцентом. — І детектив Ванс. Я вже почав хвилюватися, чи впораєтеся ви з головоломкою мого годинника. Ласкаво просимо до фіналу.

Ітан різко зробив крок уперед, закриваючи Кетрін собою, і прицілився прямо в груди Бауеру. Дуло табельного пістолета здригнулося в його напруженій руці.

​— Руки на стіл, Бауер! Ти заарештований. Жодних рухів, інакше я стріляю на пораження, — голос детектива звучав жорстко, зриваючись від люті.

​Еліас Бауер навіть не здригнувся. Він повільно, з театральною охайністю зняв хірургічні рукавички, кинув їх у металевий лоток і склав руки на грудях, дивлячись на Ітана з ледь помітною іронічною посмішкою.

​— Арешт, детективе? — його голос пролунав у тиші лабораторії м'яко, майже лагідно. — Поняття закону цікаве, але воно занадто вузьке для тих, хто прагне вийти за межі людської тлінності. Опустіть зброю. Ви пройшли сюди крізь лабіринт не для того, щоб закінчити все звичайним пострілом у темному підвалі.

​— Заткнися! — крикнув Ітан. — Де четверта жертва? Що ти зробив із людьми у Вустері й Бостоні?

​Бауер повільно перевів погляд з Ітана на Кетрін, яка стояла за плечем детектива, її очі палали холодним полум'ям. У цьому погляді не було божевілля — лише моторошна, кришталева ясність фанатика, який вірить у свою правоту.

​— Жертви? — тихо перепитав він, злегка нахиливши голову. — Ви називаєте їх жертвами, детективе, бо бачите лише кров і площу розрізу. Але для алхімії немає руйнування — є лише трансформація. Кожен із них ніс у собі «первинну матерію», яку треба було очистити від бруду повсякденності. Nigredo знищує ілюзії его. Albedo вибілює розум. Citrinitas приносить золоте прозріння. А Rubedo... Rubedo вимагає злиття з тим, чого ви так довго шукаєте, докторе Рід.

​Кетрін нарешті зробила крок з-за спини Ітана, її пальці судомно стискали в кишені ручку скальпеля.

​— Досить ховатися за алхімічним маренням, Бауер! — її голос звучав різко, але в ньому бриніла напруга двадцяти років болю. — Емілі... де вона? Двадцять років тому ти знищив її життя. Ти вбив її так само, як тих студентів?

​На обличчя Бауера набігла тінь — не каяття, а дивна, майже ностальгійна меланхолія. Він повільно підійшов до письмового столу, заваленого старими фоліантами, і взяв до рук потертий шкіряний блокнот із закладеною всередині стрічкою.

​— Емілі ніхто не вбивав, Кетрін, — сказав він тихо, дивлячись їй прямо в очі. — Вона не була жертвою. Вона була співавтором. Двадцять років тому університет і світ навколо хотіли закрити наші дослідження, назвавши їх єрессю. Вони хотіли стерти нас. Але Емілі зрозуміла те, чого не могли зрозуміти ви: межі людського тіла ілюзорні. Ми створили власний манускрипт.