9

​Промінь ліхтарика Ітана вихоплював із темряви клуби пилу, що здіймалися від кожного їхнього кроку. Запах у підвалі змінився: до звичного смороду вогкості та старої штукатурки домішувався ледь вловимий, але знайомий до жаху хімічний дух — суміш формаліну, металевого сплаву та випаленої сірки.

​Вони спускалися вузькими бетонними сходами вниз, туди, де колись знаходився старий анатомічний театр університету. Ритмічне стукання — тк... тк... тк... — ставало все гучнішим, відбиваючись гулкими лунами від стін, наче пульс велетенської машини.

​Ітан ішов попереду, тримаючи пістолет нагоготові, його палець не сходив зі спускового гачка. Кетрін ступала слід у слід за ним, міцно стискаючи в кишені рукоятку скальпеля. Їїрідне серце калатало десь у горлі, але страх поступово поступався місцем холодній, гострій зосередженості.

​Вони минули розбиті двері аудиторії і зупинилися на порозі головного залу.

​Колись це був amphitheatrum anatomicum — просторе приміщення з амфітеатром для студентів і високим куполоподібним скляним дахом, крізь який тепер просочувалося сіре світло нічного неба й краплі дощу. У центрі залу, під прямим променем потужного переносного прожектора, що стояв на підлозі, чорнів старий мармуровий секційний стіл.

​Але за столом нікого не було.

​Ритмічний звук припинився. У тиші залу чулося лише те, як дощова вода цюрчить десь у кутку, стікаючи крізь пробитий дах.

​— Ітане, обережно, — тихо видихнула Кетрін, оглядаючи темні кути амфітеатру, де ряди дерев'яних лав потопали в чорних тінях. — Це пастка.

​Детектив повільно обертався навколо своєї осі, скануючи простір ліхтариком.

​— Я бачу, — процідив він. — Чисто. Порожньо.

​Він зробив кілька кроків уперед до мармурового столу. На його білосніжній, стерильно вимитій поверхні не було тіла. Натомість лежали рівно викладені предмети: старий металевий лоток, набір хірургічних інструментів із німецьким маркуванням, маленький запечатаний конверт і... свіжозрізана гілочка терну, біля якої лежав важкий старовинний кишеньковий годинник із золотим ланцюжком.

​Кетрін підійшла ближче до столу, не зводячи очей із предметів. Вона простягла руку і обережно торкнулася годинника. Кришка була відчинена. Всередині, замість циферблата, знаходилася маленька чорно-біла фотографія: двоє дітей на тлі старого парку в Бостоні. Вона й Емілі.

​— Це не просто погроза, — прошепотіла Кетрін, відчуваючи, як холод прошиває її наскрізь. — Це запрошення. Він знав, що ми прийдемо сюди.

​— Але де він сам? — Ітан різко підняв голову, відчуваючи раптову небезпеку.

​У цей же момент важкі металеві двері позаду них, якими вони тільки що зайшли до зали, з гучним металевим ляскотом різко зачинилися. Спрацював важкий засув чи пружинний механізм — пролунав сухий клацаючий звук замка.

​Ітан кинувся до дверей, дернув за ручку, вдарив плечем у сталеве полотно, але воно навіть не ворухнулося. Замок заклинило намертво ззовні.

​— Чорт! — вилаявся детектив, б'ючи пістолетом по металу. — Нас заблокували!

​З динаміків старої системи оповіщення, що висіли під самим куполом залу і здавалися мертими протягом десятиліть, раптом пролунав різкий тріск статичної електрики.

​Потім темну тишу підвалу розірвав чийсь спокійний, зважений голос із сильним, ледь помітним німецьким акцентом. Голос людини, яка роками чекала на цей момент.

​«Ласкаво просимо додому, докторе Рід. Коло майже замкнулося. Залишилося лише зробити останній розріз».

​Світло переносного прожектора в центрі залу різко блимнуло й згасло, зануривши весь амфітеатр у непроглядну темряву.

Темрява стала повною, густою і майже осяжною. За секунду після того, як прожектор згас, під куполом залу клаצнули реле — і вздовж стін колишнього анатомічного театру спалахнули слабкі, тьмяні смуги аварійного світла резервного живлення. Вони випромінювали хворобливо-жовтаве, мертве сяйво, якого ледь вистачало, щоб розрізнити контури мармурового столу й високі арки виходів.

​— Ітане, ти цілий? — голос Кетрін пролунав у тиші різко й напружено.

​— Так, я тут, — голос детектива лунав зовсім поруч, але промінь його ліхтарика вже не допомагав у цьому дивному світлі. Ітан різко звів пістолет, націлюючись на тіні амфітеатру. — Не відставай від мене ні на крок. Цей старий замок відкрити зсередини неможливо без живлення пульта управління, а вихід тут, схоже, лише один.

​Але повітря в залі різко змінилося.

​Разом із жовтавим світлом із вентиляційних шахт під стелею почав спускатися тонкими білими клубами холодний газ. Він стстелився по підлозі, повільно заповнюючи простір амфітеатру знизу вгору.

​— Анестетик, — Кетрін одразу впізнала специфічний, солодкуватий запах, що забивав дихальні шляхи. — Він випускає газ через стару систему вентиляції. Якщо ми вдихнемо його хоча б кілька хвилин, ми втратимо свідомість так само, як ті студенти у Вустері.

​Ітан без роздумів стягнув із шиї щільний шарф, різко зірвав його й, притиснувши до обличчя Кетрін, наказав:

— Дихай через тканину! Притисни щільніше!

​Він сам натягнув комір куртки на ніс і рот, після чого кинувся до протилежної стіни, де за потемнілими від часу вікнами виднівся технічний вихід для евакуації. Але важкі склопакети були забиті зсередини товстими металевими щитами, привареними намертво.

​У цей же момент з динаміків знову пролунав сухий тріск. Той самий голос — холодний, рівний, позбавлений будь-яких емоцій — заповнив усе приміщення:

​«Алхімія не терпить поспіху, докторе Рід. Трансформація вимагає часу. Етапи Nigredo та Albedo були лише очищенням хаосу. Citrinitas приніс усвідомлення. А Rubedo... Rubedo вимагає повної тиші й прийняття. Ваша сестра знала це краще за всіх нас».

​— Бауер! — крикнула в порожнечу Кетрін, її голос зривався від люті та відчаю. — Виходь! Досить ховатися за динаміками й трупами! Де Емілі?!

​У відповідь пролунав лише тихий, майже нечутний сміх, який розчинився в густіючих клубах газу.