8

Сріблястий «Форд» Ітана вилетів із парковки бюро судово-медичної експертизи, розгортаючись на мокрому від дощу асфальті з легким заносом. Ширини міських вулиць о цій годині здавалося замало — дощ заливав лобове скло суцільними потоками, а двірники не встигали розганяти воду, розмазуючи по склу відблиски вуличних ліхтарів.

​Ітан тримав кермо однією рукою, а іншою перевіряв затвор своєї табельної зброї. Металевий клацаючий звук пролунав у тиші салону надто густо й загрозливо.

​— Ми їдемо прямо в пастку, Кет, — процідив він крізь зуби, кинувши на неї швидкий погляд. Його пальці на кермі побіліли від напруги. — Сигналізація в закинутому корпусі університетського підвалу... Це класичний гачок. Він знав, що ми повернемося з Вустера і одразу перевіримо вузол зв'язку між його минулим і сьогоденням.

​Кетрін сиділа на пасажирському сидінні, стискаючи в пальцях ту саму чорну картку із запискою: «Час збирати золото, Кетрін». Її обличчя освітлювалося лише блідим мерехтінням приладової панелі.

​— Я знаю, що це пастка, Ітане, — голос Кетрін звуччав спокійно, але в цьому спокої ховалася крижана рішучість, яка лякала більше за паніку. — Але якщо ми повернемо назад чи викличемо стандартний патруль, він просто зникне знову ще на двадцять років. Залишить чергові понівечені тіла й розчиниться у тіні. Я маю побачити його обличчя. Я маю знати, що сталося з Емілі.

​Машина різко гальмувала перед закритими воротами старого університетського кампусу. Сталевий ланцюг із навісним замком на воротах був збитий — важкі стулки відчинилися назовні, пропускаючи їх у темну утробу закинутого студмістечка.

​Ітан вимкнув фари за кілька метрів до входу в перший лабораторний корпус, залишаючи автомобіль у тіні вікових каштанів. Похмура будівля з гострими готичними шпилями та темними вікнами нагадувала величезний надгробний камінь. Жодного вогника всередині — лише порожнеча та волога темрява.

​— Тримайся позаду мене, — шепотів Ітан, витягаючи пістолет із кобури і націлюючи його перед собою. Він обережно відчинив дверцята, випускаючи їх у холодну сиру ніч.

​Кетрін мовчки кивнула, вийшла слідом за ним і заблокувала двері машини. У кишені її пальто лежала важка металева рукоятка скальпеля, яку вона машинально взяла зі столу перед виїздом. Вона знала: якщо вони зараз переступлять цей поріг, шляху назад уже не буде.

​Вони підійшли до бічного технічного входу в закинуте крило. Двері були виламані з петлястих замків — металеві краї зігнуті назовні, а на бетонній підлозі порога чітко виднілися свіжі, ще вологі сліди від чоловічих черевиків із глибоким протектором.

​Ітан переступив поріг першим, піднімаючи ствол ліхтарика. Промінь вихопив із мороку довгий курний коридор, стіни якого колись були викладені білою плиткою, а тепер покрилися павутинням і пліснявою.

​З глибини підвалу, звідти, де сходи вели до старої анатомічної аудиторії, долинав ледь чутний, ритмічний звук. Наче хтось повільно, з методичною точністю стукав металом об камінь.

​Тк... тк... тк...

​— Він чекає, — прошепотіла Кетрін, роблячи перший крок у темряву за Ітаном.