7

​Дощ за вікном «Форда» посилився, перетворившись на суцільну сіру завісу, що розмивала вогні нічного Вустера. Дорога назад до Бостона здавалася нескінченною петлею, затягнутою туманом і тривогою. Ітан міцно тримав кермо двома руками, пильно вдивляючись у темряву траси, тоді як Кетрін на пасажирському сидінні перебирала пожовклі документи з коробки, яку вони забрали у відділку О'Коннора.

​Світло від ліхтарів зустрічних машин вихоплювало з напівтемряви її напружене, бліде обличчя. Вона дістала з файлу ту саму стару студентську фотографію, де біля входу до медичного корпусу стояли Еліас Бауер та її сестра Емілі.

​— Подивись на дату на звороті, Ітане, — промовила Кетрін порушеним голосом, повертаючи фото до світла приладової панелі. — Жовтень 2006 року. Рівно за тиждень до того, як Емілі зникла.

​Ітан кинув швидкий погляд на знімок.

​— Щось не так?

​— Усе не так, — Кетрін примружилася, всмахуючись у деталі. — Усі ці роки я вірила офіційній версії поліції: Емілі просто лякав тиск університету, вона втомилася від складних екзаменів і вирішила кинути навчання, втікши з міста з якимось випадковим знайомим. Але поглянь на її обличчя тут. Вона не виглядає заляканою чи розгубленою. Вона дивиться на Бауера не як на маніяка-насильника, а як на рівного. Вони щось задумували разом.

​Детектив зосереджено кивнув, переводячи машину на знижену передачу перед різким поворотом.

​— Тобто ти вважаєш, що її зникнення не було насильницьким викраденням у класичному розумінні цього слова?

​— Я не знаю, чи це була залякування, чи щось гірше, — Кетрін притиснула пальці до скронь, намагаючись зібрати фрагменти спогадів двадцятирічної давнини. — Емілі завжди була розумнішою за мене. Вона писала найкращі наукові роботи на курсі, але її затягували темні, заборонені теми — межі людської свідомості, стародавні алхімічні трактати про трансмутацію тіла. Коли з'явився Бауер, вона дивилася на нього з благоговінням.

​Вона замовкла на хвилину, дивлячись на те, як темні краплі б'ються об лобове скло.

​— Спочатку вона захоплювалася його геніальним розумом і бездоганною технікою препарування, — продовжила Кетрін тихо, ніби зізнаючись у чомусь дуже болючому. — Можливо, спершу це була професійна закоханість або сліпе захоплення людиною, яка мислила масштабами середньовічних алхіміків. Але Бауер умів ламати людей зсередини, не залишаючи синців на тілі. Я боюсь думати, що він зробив із її психікою. Чи вона добровільно переступила межу, повіривши в його божевільні ідеї, чи він просто перетворив її на свою тін?

​Ітан зосереджено стежив за дорогою, міцніше стискаючи кермо:

— Якщо вона дійсно розділяла його погляди або стала першою моделлю для його експериментів, це пояснює, чому він продовжує цей цикл уже двадцять років. Для нього це не просто вбивства. Це незакінчений манускрипт, який вони колись почали писати разом.

​Вони мовчки поверталися до Бостона, де на них чекав холодний морг, незакінчені протоколи та невідворотне наближення четвертого етапу — Rubedo.

​Коли автомобіль нарешті в'їхав у нічні міські квартали, годинник на приладовій панелі показував на другу ночі. Ітан завіз Кетрін прямо до її кабінету в бюро судово-медичної експертизи, бо знав: вона не зможе заснути, доки не перевірить останню зачіпку з вустерської коробки — невелику чорну флешку з цифровими копіями застарілих аудіозаписів лабораторних семінарів.

​У секційній залі панувала звична стерильна тиша, порушувана лише рівним гудінням холодильних камер. Кетрін увімкнула настільну лампу, вставила старий носій у роз'єм захищеного термінала й одразу вдягла навушники.

​Спочатку лунав лише білий шум старих мікрофонів і важке дихання. Потім з глибини аудіодоріжки пролунав чийсь голос — чіткий, холодний, із сильним німецьким акцентом. Це говорив Еліас Бауер.

​«Суб'єкт номер три демонструє стабільну резистентність до больового порогу, але структура свідомості все ще руйнується занадто швидко. Первинна матерія вимагає ідеального балансу між холодом розтину і теплом трансформації. Якщо ми хочемо досягти фіналу, наступний крок має бути зроблений у серці системи... там, де ніхто не шукатиме...»

​Запис обірвався різким скреготом металу.

​У цей же момент за її спиною, у темному коридорі біля виходу з секційної, пролунав тихий, ледь чутний стукіт кроків. Кетрін різко зняла навушники й завмерла, напруживши слух. Двері в її кабінет були прочинені на кілька сантиметрів, і крізь щілину пробивався лише блідий смугастий промінь коридорного світла.

​Хтось був тут. Хтось чекав на неї.

Кетрін завмерла, затамувавши подих. Звук кроків за дверима затих, але тяжке, ледь чутне дихання у темному коридорі вказувало на те, що хтось стоїть зовсім близько, відділений від неї лише тонкою стулкою дверей.

​Вона повільно, намагаючись не створити зайвого шуму, піднялася з металевого стільця. Рука автоматично потяглася до лотка на секційному столі, де лежав важкий сталевий пінцет. Не найкраща зброя проти озброєного маніяка, але в цю хвилину це був єдиний предмет захисту в межах досяжності.

​— Хто там? — її голос пролунав надто різко й дзвінко в порожньому просторі моргу.

​Відповіді не було. Натомість смуга світла в прочинених дверях раптом згасла — хтось закрив зовнішній коридорний ліхтар або просто переступив поріг, затуливши собою джерело світла.

​Кетрін зробила крок уперед, міцніше стиснувши пінцет у спітнілій долоні. Кожне биття її серця віддавалося гулким стуком у скронях. Вона різко штовхнула двері ногою, відкидаючи їх настіж, і спрямувала погляд у темряву коридору, готуючись до нападу.

​Але коридор був порожній.

​Тільки біля самої стіни на бетонній підлозі лежав маленький запечатаний конверт із щільного паперу без жодних позначок чи марок.

​Кетрін обережно наблизилася, тримаючи пінцет наготові, і присіла навпочіпки. На конверті її власним ім'ям — «Доктору Кетрін Рід» — було виведено знайомим, гострим і бездоганно рівним почерком, який вона вже бачила у вустерських архівах і на полях алхімічних схем. Бауер. Або хтось, хто діяв за його правилами.