2

Сріблястий форд Ітана зупинився біля кованих воріт університетського ботанічного саду, різко гальмуючи на мокрому асфальті. За ними смугастими вогнями мигав лише один поліцейський крейсер — патрульні прибули хвилиною раніше й тепер стояли біля входу, переминаючись з ноги на ногу на холодному осінньому вітрі.

​Сам ботанічний сад уночі нагадував готичне кладовище. Величезний вікторіанський каркас університетської оранжереї здіймався в небо темним ажурним скелетом, а крізь потріскані шибки пробивалося бліде світло ліхтарів. Запах вологої землі, перегнилого листя і гниючих троянд змішувався в повітрі з тим самим знайомим металевим присмаком.

​— Нікого, — кинув молодий патрульний, котрий підійшов до їхньої машини, тримаючись рукою за кобуру. — Ми обійшли периметр двічі. Ворота з боку парку були не зачинені, але на замках немає слідів злому. Схоже, охоронець забув їх зафіксувати ще з вечора.

​— А свідки? Камери? — Ітан уже вискочив із салону, на ходу застібаючи пальто й дістаючи ліхтарик.

​— Свідків нуль. О третій годині ночі тут мертва зона, детективе, — хмурився поліцейський, переводячи подих. — До найближчого житлового будинку чверть милі. Студенти сюди вночі теж не зазирають — кажуть, після того як двадцять років тому тут закрили старий корпус біофаку, місце вважається проклятим. Усіх цікавить лише головний кампус.

​Кетрін мовчки вийшла з машини. Вона не слухала розмову — її погляд був прикутий до темного силуету оранжереї. Вогкий вітер боляче бив у обличчя, але вона не зводила очей з парадного входу, де на гранітних східцях лежав другий хлопець.

​Вони підійшли ближче. Тіло другого жертви було влаштовано з майже театральною педантичністю. Юнак сидів біля підніжжя кам'яної кадкі з екзотичною пальмою, притулившись спиною до стіни, наче просто втомився і заснув. Руки акуратно складені на колінах, голова ледь нахилена ліворуч.

​Ітан присі навпочіпки й посвітив ліхтариком на землю навколо тіла.

​— Подивіться на ґрунт, Кет, — пролунав його напружений голос.

​Навколо жертви лежав рівний шар чорної, вологої землі й опалого листя. Жодних слідів боротьби. Жодних відбитків важких черевиків, слідів шин чи випадкових недопалків. Навіть ранковий туман не залишив на тканині куртки хлопця зайвої вологи — його ніби принесли сюди вже після того, як усе сталося, або ж убивця пересувався повітрям, не залишаючи слідів на землі.

​Кетрін опустилася на коліна поряд із тілом. Вона не звертала уваги на бруд. Її пальці в тонких шкіряних рукавичках обережно торкнулися коміра куртки жертви.

​— Убивця не волочив його і залишив без жодного зайвого руху — як ляльку, яку акуратно кладуть на полицю, — промовила вона, і в голосі звучала жахлива клінічна точність. — Положення суглобів свідчить про те, що трупне окоченість починалося у вертикальному положенні, а потім тіло зафіксували в цій позі. Убивця не поспішав. Він компонував сцену.

​Кетрін різко розстебнула куртку хлопця й підняла светр. На його грудях, прямо над серцем, у світлі кишенькового ліхтарика заблищав вигравіруваний алхімічний символ Albedo — біління, другий ступінь трансформації матерії. Розріз був виконаний із такою ж стерильною точністю, як і на першому тілі. Ні краплі зайвої крові навколо.

​Але найбільше вражало інше. Усередині розкритих грудних тканин, серед ретельно препарованих ребер, ледь помітно мерехтів крихітний срібний відблиск.

​Серце Кетрін пропустило удар. Вона затамувала дихання і, діставши з кишені маленький пінцет, обережно занурила його в рану.

​За кілька секунд на кінці сталевих браншів лежала маленька срібна каблучка з витонченим гравіруванням у вигляді тонкої гілочки терну. Та сама каблучка, яку вона подарувала своїй зниклій сестрі Емілі на шістнадцятиріччя.

​— Ітане... — її голос обірвався, перетворившись на ледь чутний шепіт, який заглушував шум осіннього вітру в гіллі оранжереї. — Він залишає мені вісточки. Це каблучка Емілі. Вона була на ній у день зникнення.

​Ітан мовчки піднявся, дивлячись на маленьку срібну прикрасу в її руці, а потім на темні, порожні вікна старої оранжереї, що дивилися на них, як тисячі мертвих очей. Полювання почалося- подумав він про себе.

 Ітан випрямився, різко вимкнув ліхтарик і дістав із внутрішньої кишені пальто слухавку. Його голос звучав сухо, віддаючи накази оперативній групі, яка вже мчала до ботанічного саду з іншого кінця району.

​— Ендрюс, це Ванс. Приймайте об'єкт біля оранжереї, — він коротко кинув погляд на Кетрін, яка досі стояла на колінах перед тілом, тримаючи в пастці пінцета маленьку срібну каблучку. — Задійте криміналістів на повну потужність: шукайте мікроволокна, сліди подошв, будь-які перетини на ґрунті в радіусі ста метрів. Тіло негайно герметизувати й переправити до моргу. До мого приходу ніхто до нього не торкається.

​Він сховав телефон і простягнув руку Кетрін, допомагаючи їй підвестися з вологої землі. Обличчя судово-медичного експерта здавалося витесаним з граніту — ні сліз, ні істерики, лише крижана, майже незряча зосередженість. Вони мовчки рушили до припаркованого «Форда», залишаючи жертву під світлом синіх маячків перших патрульних машин, що нарешті прорізали темряву парку.

​Двері автомобіля зачинилися, відрізаючи гул ранкового вітру. Ітан сів за кермо, але не став одразу повертати ключ у запалюванні. У салоні повисла щільна, липка тиша, яку порушувало лише тепле гудіння печі та розмірене стукіт дощових крапель по даху.

​— Кет, нам потрібно поглянути правді в очі, — порушив мовчанку Ітан, дивлячись на лобове скло, покрите дрібними павутинками води. Його руки міцно стискали кермо так, що побіліли суглоби. — Це не просто серійний маніяк. Це персональне послання. Твоя каблучка всередині тіла нового хлопця… Це прямий зв'язок із тим, що сталося двадцять років тому.

​Кетрін повільно розтиснула пальці. На долоні в рукавичці лежала срібна каблучка з гілочкою терну. Метал усе ще здавався неприродно теплим.

​— Він не просто грається, Ітане, — голос Кетрін звучав тихо, але кожне слово падало в простір салону, як крапля кислоти. — Еліас Бауер знав про нас усе. Двадцять років тому він зник одночасно з Емілі. Поліція тоді вирішила, що він просто втік назад до Німеччини, бо його студентська віза добігала кінця, а обшуки в його гуртожитку нічого не дали. Але якщо він не тікав? Якщо він весь цей час залишався тут — або повернувся тепер, коли минув термін давності?