Глава 2. Втеча у уяву

Настя сиділа на підлозі своєї кімнати, притиснувши коліна до грудей. За стіною знову лунав гучний крик тата, і серце стискалося від страху. Але цього разу вона не хотіла плакати. Вона закрила очі і відпустила реальність.

У її думках відкрився зовсім інший світ: зелена галявина, де сонце ніжно торкалося трави, де пташки співали безтурботно, а ніхто не кричав і не змушував робити те, що вона не хотіла. Тут Настя могла бігати, стрибати і сміятися, не боячись, що за кожним кроком хтось контролює її життя.

Вона часто думала про маму. Пам’ятала, як мама намагалася зробити дім хоч трохи теплішим, як лагідно дивилася на неї, коли тато починав кричати. Але мамине обличчя ставало сумним від страху, і Настя відчувала, що повинна бути сильною — хоч маленькою, хоч трохи захистити маму. Іноді тихо шепотіла: «Все буде добре, мамо… я тримаю нас обох».

Настя також турбувалася про своїх двох сестричок. Вони ще не розуміли всього, що відбувається вдома, і її серце стискалося від страху, що тато їх образить. Вона тихо брала їх за руки, шепотіла: «Не бійтеся, я поряд», і відчувала, що має захищати не лише себе, а й їх.

Щоб хоч трохи втекти від болю, Настя брала зошит і малювала. Лінії танцювали по папері, перетворюючись на замки, ліси, дивовижних істот. Кожен малюнок був маленькою перемогою над страхом, маленьким кроком до свободи, яку вона ще колись обов’язково знайде.

Навіть у найтемніші моменти Настя відчувала в собі вогник — маленький, але непохитний, який ніхто не зміг би загасити. І саме він дав їй силу триматися, мріяти і боротися за світ, де панує любов, а не страх.