Розділ 21. Ім’я у тіні. Коли дипломатія пахне попелом

Академія зустріла Айрін неприродною тишею.
Навіть дзвони, що завжди сповіщали про зміну годин навчання, не лунали.
Магічні ліхтарі на алеях тремтіли слабким сяйвом, ніби боялися темряви, що сповзала з небес.
Айрін ішла повільно, приховуючи втому. Плащ був запорошений, рука — обпалена після зіткнення з тінню, але серце билося рівно.

Вона знала: поки решта говоритиме про неї, вона мусить діяти.
Бо світ уже почав розкриватися — як старий сувій, у якому забагато крові на полях.

У своїй кімнаті вона запалила три свічки, поставила перед собою уламок чорного кристалу і активувала сферу ізоляції.
Повітря загусло, у тіні запульсували срібні знаки, і шум світу завмер.

Айрін зняла перстень Лерой — родовий символ — і поклала поруч із кристалом.
Метал відразу нагрівся, немов реагуючи на присутність іншої сили.

— Покажи мені істину, — прошепотіла вона давньою мовою. — Revela radix obscura.

Кристал відповів.
У його серцевині закружляло світло, і з нього почали виринати образи:
руїни, тіні, але серед них — силует жінки.
Її обличчя приховував темний вуаль, а очі світилися рубіновим світлом, наче відблиском самого Пекла.

— Я посланниця Ради. Моє ім’я не для смертних.
— А я не звичайна смертна, — відповіла Айрін. — Що ти хочеш від нашого світу?
— Рівноваги. Але ви самі її зруйнували. Завіса відкривається не через нас — а через вас.

Світло згасло.
Кристал тріснув, і з нього вийшов запах диму й попелу.

Айрін схилила голову.
Це була не галюцинація.
Це був контакт.

Наступного ранку вона пішла до архіву під бібліотекою — місця, куди навіть професори рідко наважувалися спускатися.
Там зберігалися записи про перше падіння Завіси — часи, коли демонічні посланці вели переговори з магами, а потім… щезли, залишивши після себе прокляті землі.

Вона перегортала сторінку за сторінкою.
На старих пергаментах — печаті, імена, рунічні кола.
І серед них — одна назва, повторена тричі, з позначкою «заборонено вимовляти»:

Ліамара з дому Де’Нар.

Айрін відчула холод уздовж хребта.
Це ім’я звучало в її видінні.

Повернувшись до кімнати, вона відкрила записник і почала креслити схеми — переплетіння рун, магічних точок і старих ліній сили.
Виявилося, що руїни тієї вежі з’єднані з іншими пунктами — не лише в Академії, а й біля королівського палацу.
Хтось використав мережу для створення портальної системи, яку неможливо виявити без дозволу Ради.

В двері тихо постукали.
— Увійдіть.
На порозі стояв архімаг Вереміс, її колишній наставник.
Сивина, спокійний погляд, але очі — уважні, як у мисливця.

— Леді Айрін, — почав він. — Рада знає, що ви були біля руїн. І хоче знати — що ви принесли звідти.
— Я знайшла уламок старої істини, — відповіла вона. — Але вона може вам не сподобатись.
— Нам подобається лише одне — стабільність.
— Тоді ви на хибному боці історії, архімазе.

Він нахилився трохи ближче:
— Будьте обережні, леді. Навіть істина має свою ціну.

Того ж вечора, у великій залі Ради, зібралися магістри й представники королівського двору.
Свічки горіли темно-синім вогнем, на стінах — старовинні гобелени з символами орденів.
А на центрі — чорний трон, на якому сиділа посланниця.

Айрін застигла, коли впізнала її:
той самий силует, що з’явився у кристалі.
Той самий рубіновий погляд.

— Я — Ліамара Де’Нар, верховна дипломатка Ради, — промовила вона спокійно. — Прийшла не для війни. А для угоди.

В залі пролунав гул.
Хтось кинув:
— Демонічні угоди — це пастки!
— І людські — теж, — відповіла Ліамара, не змінюючи тону.

Погляд її ковзнув до Айрін.
В одну мить обидві відчули — зв’язок.
Невидимий, глибокий, як відбиток долі.

— Ти бачила мене у темряві, — прошепотіла Ліамара беззвучно.
— І ти сказала моє ім’я, — відповіла подумки Айрін.
— Бо твоє ім’я було на наших списках. Ти — не просто спадкоємиця роду. Ти — ключ між світами.

Айрін ледве стримала подих.
Навколо тривав дипломатичний діалог, але слова втрачали сенс.
Усе звелося до одного:
демони не вторгались — вони приходили, бо хтось із людського світу їх кликав.

Коли Рада оголосила перерву, Айрін залишилася в залі.
Ліамара підійшла до неї.
Запах — попіл і троянди.
Погляд — не злий, радше втомлений.

— Ти не розумієш, дитино світла, — сказала вона тихо. — Наш світ гине, бо ваш рве Завісу зсередини. Ми лише йдемо туди, де залишилося життя.
— Тоді чому ви приховуєте істину?
— Бо ваша влада не готова її прийняти.

Айрін дивилась прямо:
— А я готова.

Тиша.
Посланниця усміхнулась.
— Тоді ми ще зустрінемось, Айрін Лерой. Коли настане ніч без місяця.

Коли двері за нею зачинилися, Айрін залишилася сама.
Вітер з відчиненого вікна гойдав полум’я свічки.
Вона дістала кристал, який досі зберігала у кишені.
На його поверхні проступила тріщина — і з неї вирвалося шепотіння:
«Вона говорить правду. Але її правда — не твоя.»

Айрін стиснула уламок, і кристал розсипався попелом.
Вона знала:
тепер гра виходила за межі політики.
Це вже був поєдинок двох істин — людської та демонічної.

А десь далеко, у нічному небі, Завіса дихала все гучніше.

Інколи, щоб врятувати світ, потрібно вислухати його ворогів.
Бо тільки вони пам’ятають, як усе починалося.