Розділ 20. Руїни вежі. Коли Завіса дихає

Ранок був дивно тихим.
Навіть птахи мовчали.
Над Академією висів попелястий серпанок, і сонце пробивалося крізь нього не золотом, а міддю — тьмяною, холодною.
Магічні кристали в садах миготіли слабше, ніж зазвичай, наче й вони відчували втому світу.

Айрін стояла біля воріт, укутана в темний плащ.
Поруч — Дейр, блідий, але рішучий, і ще двоє старших студентів-магістрів.
Астеріан не міг іти з нею — Рада скликала його на надзвичайну нараду.
Але перед відходом він торкнувся її зап’ястя, де світилися руни.
— Якщо щось піде не так — клич мене, — сказав він.
— Якщо піде не так, ти це відчуєш, — відповіла вона.

Шлях пролягав за місто, через узлісся і старі кам’яні тракти, де колись стояли магічні маяки.
Тепер більшість були мертві — лише зрідка десь світився слабкий вогник, що нагадував вогник згаслої свічки.

Повітря ставало густішим із кожним кроком.
Трава — чорніла від роси, що пахла залізом.
Навколо росли покручені верби, а вітер ніс з лісу низьке гудіння — не схоже на пісню птахів, радше на шепіт.

Дейр ішов попереду, заглядаючи в старий пергамент.
— За архівами, вежа впала близько трьохсот років тому, — мовив він. — Після демонічного нашестя, коли Завіса вперше затремтіла.
Айрін слухала, але погляд її був спрямований уперед.
Її руни ледь тремтіли — не від страху, а від відчуття близькості чогось… живого.

Коли ліс розступився, вони побачили вежу.
Точніше — те, що від неї лишилося.

Серед сірого каміння здіймалися уламки стін, обплетені мохом і плющем.
Колись це була рунна вежа — осердя захисту, вузол магічної мережі, що стримував розриви між світами.
Тепер — це рана у самому просторі.
Повітря над руїнами дрижало, наче над полум’ям, і пахло озоном і попелом.

На каменях темніли знаки — руни стародавнього типу, напівстерті часом.
Айрін провела по них пальцями:
— Це не просто руни стабілізації, — прошепотіла вона. — Тут є руна зв’язку. Хтось використовував її, щоб передавати щось по той бік Завіси.
— Ти думаєш, її відкрили звідси?
— Не думаю. Я відчуваю.

Вона опустила долоню до землі.
Під пальцями — холод, глибокий, як смерть.
У глибині тремтіло щось темне, що відгукувалося її дотику.
Воно знало її.

Коли сутінки торкнулися неба, тиша в лісі стала ще важчою.
Крізь густу траву прокрадався вітер, і його шелест нагадував кроки.
Айрін відчула, як магічні кола навколо вежі спотворюються — час почав стиратися, хвиля за хвилею.

Вона зібрала руки в жест зосередження, промовила формулу:

"Anima mundi, revela nexum."
Душе світу, відкрий вузол.

Повітря вибухнуло світлом.
На мить перед нею розкрився образ — не тінь, а відбиток іншої реальності:
палаючий горизонт, чорні силуети істот, що крокують крізь тріщину неба.
І серед них — одна постать, вища за решту, обличчя сховане під каптуром, але очі світилися рубіновим вогнем.

— Ти прийшла, — пролунав голос, не вухами, а всередині голови.
Вона стиснула руни, готуючись до атаки, але голос був... знайомим.
— Хто ти?
— Той, кого ти шукала. Той, хто знає твоє справжнє ім’я, Айріанель Лерой.

Світло згасло.
Постаті більше не було — лише тінь на камені, схожа на відбиток крила.

Дейр кинувся до неї:
— Що сталося? Ти зблідла!
— Він знає мене, — прошепотіла вона. — Навіть не ім’я, а сутність. Це неможливо…
Її голос тремтів не від страху, а від глибокого усвідомлення: щось за Завісою спостерігає за нею вже давно.

Вона підійшла до уламка центрального обеліска.
Між тріщинами блищав уламок чорного кристалу — не місцевого походження.
Айрін відчула, як руни на її руці спалахнули яскравіше.
Астеріан теж відчув це — десь далеко, у Академії, він зупинився посеред наради, відчувши спалах у крові.

Айрін підняла кристал.
У його глибині ворушився дим, а всередині — форма, схожа на око.
— Це серцевина порталу, — сказала вона. — І вона ще жива.

Небо раптово потемніло.
Земля під ногами здригнулася, повітря стало важким, як перед грозою.
І тоді з-під уламків вежі піднялося щось.
Не людина, не звір — тінь, сплетена з пилу, диму і голосів.
Її тіло мерехтіло, як марево, а очі світилися тим самим рубіновим вогнем.

— Ти забрала моє ім’я, — прошепотіла істота. — А я прийшов забрати твоє.

Айрін виставила руки, і довкола неї розквітло світло — руни істинної пари засвітилися білим полум’ям.
Повітря загуло, земля розтріскалася, каміння здіймалося в повітря.

Їхні енергії зіткнулися, як блискавка й грім.
Дейра відкинуло вбік, його кристал розсипався іскрами.
Айрін закричала заклинання, і з-під землі вирвався потік світла, розриваючи тінь навпіл.
Та перед тим, як зникнути, істота прошепотіла:

«Завіса вже дихає, донько Лерой. І кожен подих — чийсь останній.»

Світло згасло.
Тиша знову впала.
Айрін стояла серед руїн, тримаючи кристал, який тепер здавався мертвим.
Дейр піднявся, поранений, але живий.
— Ти бачила його?
— Ні, — відповіла вона. — Я бачила початок.

Коли вони поверталися до Академії, вітер із заходу ніс запах диму.
Над далеким обрієм спалахували червоні блискавки.
І десь у темряві світ здригався — Завіса справді дихала.
А Айрін знала: попереду буде ніч, довша за всі ночі світу.

Світ тріскає не тоді, коли в ньому з’являється зло.
А тоді, коли добро втомлюється його стримувати.