Розділ 19. Шепіт з-під бруківки

Весна в столиці завжди пахла димом, свіжою глиною й старим каменем.
Магічний купол над містом мерехтів блідим золотом, і навіть повітря здавалося густішим — просякнутим пилом чар, шепотом оберегів, відгомонами чужих думок.
Під цим куполом життя текло звично: торговці кричали на вулицях, діти бігали між лавками, гінці поспішали з наказами Ради.
Але Айрін відчувала — рівновага порушена.

Вона стояла на балконі вежі Академії, дивлячись на місто, що розливалося вниз, до ріки.
Сонце повільно спускалося, торкаючись дахів, і його проміння розфарбовувало все у кольори крові та міді.
Руни на зап’ясті ледь тремтіли, ніби реагували на щось далеке, невидиме.

— Вони знову живуть, — прошепотіла вона.
За спиною з’явився Астеріан. Його присутність відчувалася навіть без слів — тиха, але потужна, як дихання самого світу.
— Потоки змінили напрям, — відповів він, — я відчуваю зсув. Щось ворушиться під землею.
— Це не буря. Це зараження.

Її голос був спокійний, але в ньому бриніла напруга — та, що виникає, коли інтуїція випереджає логіку.
Айрін уже кілька днів помічала, як у залах Академії слабшає магія: заклинання потребують більше енергії, обереги гаснуть раніше, ніж слід.
І все частіше у неї самої з’являлося відчуття, що за кожним рухом повітря стоїть спостереження.

Астеріан глянув на неї довго.
— Якщо хочеш знайти причину — йди до низів. Там, де магія найслабша.
Вона кивнула. — Добре. Але якщо Завіса справді тріснула — то це лише початок.

Нижні квартали зустріли її запахом гнилої риби, металу та старої соломи.
Світло кристальних ліхтарів тут було тьмяним, жовтуватим, немов крізь пил.
Айрін ішла вузькими провулками разом із Дейром, молодим цілителем, який родом був звідси.
Він ішов поруч, тримаючи світловий камінь, що ледь відганяв тіні від стін.

— Після дощів з’явились щури, — говорив він тихо, щоб не привертати увагу. — Вони всюди. У підвалах, у колодязях, навіть у старих фонтанах.
— І тоді почали хворіти люди?
— Так. Спочатку слабкість, потім лихоманка. А потім... вони починають бачити тіні. Кажуть, у снах хтось кличе їх по імені.

Вулички дедалі звужувалися. На стінах — графіті у вигляді старих символів, деякі з них світилися фіолетовим.
Айрін зупинилася біля напівзруйнованої крамниці. За вікнами було темно.
— Тут?
Дейр кивнув. — Її звати Лісса. Вона хвора вже тиждень.

У кімнаті пахло травами, потом і свічковим воском.
Жінка лежала на ліжку, покрита ковдрою до шиї. Її обличчя було спітнілим, але губи синіли.
Айрін нахилилася, торкнулася чола — і світ навколо на мить змінився.

Її магічне бачення показало спотворення: темні, пульсуючі лінії проходили крізь вени, вплітаючись у мережу енергії, ніби отрута.
Вона відчула холодний пульс — не природний, не людський.
І від того холоду в грудях защеміло.

Вона підняла голову.
— Це не хвороба. Це відлуння іншого світу.
— Прокляття?
— Ні. Глибше. Потоки, які більше не належать лише нам.

Її погляд упав на підлогу. Магічне світло від кристала виявило сліди — крихітні, схожі на лапки, але обведені темною аурою.
Вони тягнулися до люку в підлозі, де колись був вхід до старого дренажу.

— Туди, — сказала вона.

Підземелля було схоже на живий організм.
Кам’яні стіни покриті мохом, з тріщин текла вода, а кожен звук луною повертався сотнею відлунь.
Світло їхніх кристалів тремтіло, відбиваючись у вологих стінах.
Здавалося, саме повітря тут дихає — важко, повільно, із сипінням.

Айрін спинилася, коли почула тихе шурхотіння.
Спершу воно здалося звичайним — щури, вода. Але потім звук почав наближатися.
Шурхіт перетворився на гул, гул — на низьке виття.

Вона підняла кристал — і побачила, як темрява рухається.
Не просто тінь — маса диму, що закручувалася у форму.
Із середини дивилися два червоні вогники, мов очі.

— Назад! — крикнув Дейр.
Айрін не рушила. Вона знала: якщо відступить, воно піде за ними нагору.
Вона виставила руку, і руни на зап’ясті спалахнули — м’яке срібне світло розсікло темряву.
Сутність завила, немов живе. Від неї тягнуло холодом, старим, як самі шари землі.

Айрін підняла іншу руку — з’єднала руни істинної пари.
На мить вона відчула, як Астеріан десь далеко повернув голову. Їхній зв’язок ожив, як нитка світла.
Сили злилися — і сяйво в її долонях стало білим, як полярний блиск.

Lux adstringit umbras, vinculum animae.
Світло скує тіні, вузол душі зцілить.

Повітря вибухнуло спалахом.
Сутність скрикнула, розпалася на іскри, і вогники її очей згасли.
Тиша, що настала, була глибока, як дно криниці.
Тільки вода капала, відмірюючи секунди.

Айрін стояла, ледь дихаючи.
— Це не демон у повному сенсі, — сказала вона. — Це уламок. Відгомін з-за Завіси.
— Але як він потрапив сюди?
— Хтось відкрив йому шлях.

Вона нахилилася й торкнулася землі. Тепло зникло — ґрунт був крижаний, просочений чужою магією.
Звідси, знизу, тяглася хвиля спотворення, що піднімалася до міста.

Айрін підвелася.
— Тут початок. Якщо ми не зупинимо це — хвороба вийде на поверхню.

Коли вони вибрались нагору, небо вже сіріло. На вулицях стояв ранковий туман.
Здавалося, місто спить, не підозрюючи, що під його бруківкою прокидається щось темне.

Айрін обернулася до Дейра.
— Нікому не розповідай, що ти бачив. Поки що.
— Ви думаєте, влада приховує це?
— Впевнена. Демонічна магія — зброя, яку дехто хоче випробувати.
Вона подивилась на горизонт, де світанок здавався занадто кривавим.
— Але вони не розуміють: навіть тріщина в Завісі може втопити цілі світи.

Того ж дня у залах Академії загуділи кристали зв’язку.
Руна на її зап’ясті спалахнула — Астеріан надсилав коротке повідомлення: