Розділ 17: Коли політика одягає маску кохання

У стінах Академії, де запах старовинного пергаменту змішувався з ароматами осіннього саду, поширювалася нова чутка — маркіз Юліан, брат королеви, висловив особливу зацікавленість у молодій спадкоємиці дому Лерой.

Він з’явився в Академії несподівано — елегантний, спокійний, у пурпуровому плащі, підбитому золотим шовком, із ледь помітним знаком імператорського дому на пальцях. Його усмішка завжди залишалася на півтоні — між ввічливістю й хижістю.

 Палацова аудієнція, що більше нагадувала пастку.

— Леді Айрін, — його голос був глибокий, наче стара арфа, — у ці непрості часи наші доми повинні знову стати опорою королівства. А що краще поєднає сили, ніж союз не лише політичний, а й особистий?

Він поклав перед нею шкатулку з кільцем — старовинним, з чорним сапфіром у формі троянди.

— Я пропоную не лише союз домів… а й місце поряд зі мною. Ви — рідкісна жінка, Айрін. Таких не проґавлюють.

У повітрі вібрувала магія тонкого тиску — наче самі стіни підштовхували до згоди. Але її серце залишалось холодним. І не через страх — а через неприйняття.

Вона стримано перенвела розмову, та зсилаючись на невідкладні справи,втекла через портал до коханого. Вже в безпеці вона розполвіла магістру, що трапилось.

Він мовчки слухав її, коли вона розповідала про зустріч. Його обличчя залишалося непроникним, але тіні в очах згущувалися.

— Він завжди грав довгу гру, — вимовив нарешті Астеріан. — І завжди шукав слабке місце.

— Думаєш, я ним стала? — гірко всміхнулася вона.
— Ні. Він вважає тебе ключем. І якщо не зможе змусити тебе відкрити потрібні двері — вкраде тебе, як Леван хотів украсти душу.

Їхні пальці торкнулись. Світло руни спалахнуло м’яко.

— Нам більше нема чого приховувати, Айрін. Часи тонких тіней минають. Якщо ти дозволиш… я скажу публічно, що ми заручені. Щоб більше ніхто не смів ставити тебе на шахівницю.

Її подих перехопило. Не від страху. Від полегшення.

— А якщо королівський двір…
— Нехай знатиме: я готовий боронити тебе не як магістр, не як вартовий, а як той, хто стоїть поряд. Завжди. Тим паче король не зможе сказати щось супротив.

Вона кивнула. І в цю мить її голос змішався з подихом вітру:

— Так. Прийшов час показати, хто ми є.

На вечірньому прийомі, в залі з розписною стелею, де чаклували струни старовинної ліри, Астеріан Талрейн промовив, чітко і відкрито:

— Віднині я — офіційно наречений леді Айрін Лерой. І нехай сила крові визнає це, як визнала душа.

Мить тиші — а потім вибух реакцій. Шепіт, погляди, дехто опустив келихи, інші підвели брови.

Юліан, що стояв осторонь, усміхнувся. Але в його погляді з’явилася тінь — тріщина в планах.

— Тепер — гра стає справжньою, — прошепотів він, звертаючись до когось, кого ніхто не бачив. — Хай буде так.

Зустріч була несподіваною.

Того дня, після офіційного оголошення заручин, Астеріан запропонував Айрін супровід до старого маєтку на узгір’ї — місця, де живе його мати. Вони рушили вранці, крізь легкий серпанок туману, що звивався між соснами й мармуровими арками колишніх королівських доріг.

Їх зустріли в затінку виноградної арки, перед палацом, схожим більше на монастир, ніж на світський дім. Середньовічна стриманість, троянди в кам’яних вазах, і магічне поле спокою — воно не тиснуло, але відчувалося, як наглядач.

Вона вийшла з глибини дому — висока, витончена, з попелястим волоссям, зібраним у складну зачіску, і сірими очима, що здавалися озерами без дна. Сукня — старий двірцевий стиль, срібна парча, скромні прикраси, але постава — як у тієї, хто колись тримала ключі від великої зали тронів.

— Леді Міранель Талрейн, — представив її Астеріан, трошки нижче тону, ніж зазвичай. — Моя мати.

Вона нахилила голову. Погляд затримався на Айрін довше, ніж належало за етикетом.

— Ти не з його світу, але щось у тобі знайоме, дитино, — промовила вона спокійно, наче розгадувала загадку. — У тебе очі тієї, хто згоріла у полум’ї великого вибору. І голос — як у крові Півмісяця.

Айрін вклонилася — повільно, з гідністю.
— Дякую, миледі. Честь бути представлена.

— Я — не миледі, — поправила Міранель, — я лише тінь минулого дому. Але якщо вже мій син обрав тебе, значить, я мушу побачити більше, ніж маску.

Під час чаювання в оранжереї з плетеними кріслами і стінами з жасмину, розмова точилася навколо безпечних тем: Академія, маєток Лерой, магічні курси. Та Міранель не була проста.

— Ти знаєш, чому він досі не пускав у своє життя жодної? — запитала вона раптом.

— Бо не було тієї, хто пробудила б у ньому віру в союз, а не стратегію, — відповіла Айрін.

— І ти не боїшся глибини його тиші?

— Я вже живу в ній.

Очі Міранель спалахнули м’яко.

— Добра відповідь.

Вона зробила паузу, потім додала, майже не зворушуючи губ:

— Я — троюрідна сестра короля Даміра. Наш дім розділило пророцтво — і я пішла з двору, бо відмовилася бути нареченою політики. Мій син — мій спадок і мій вибір. Я хочу бути впевнена, що він довірив серце не марно.

— Я не прошу дозволу. Але я дам йому все, що зможу. І захищатиму навіть від себе, — відповіла Айрін.

Мовчанка. Потім Міранель сказала:

— Я вітаю тебе, донько серця. Якщо він впустив тебе до свого вогню — ти вже частина роду.

Коли вони повертались до Академії, Айрін мовчала. Лише перед вечором, коли сідали на коней, вона промовила:

— Вона мудра. І сильна.

Астеріан кивнув.

— Вона колись пожертвувала всім, щоб не бути лялькою у чужій грі. І тепер вона дивиться, чи зможеш ти зробити те саме — без гніву, без страху. Лише з гідністю.

Айрін вдихнула аромат соснового повітря, подивилась на нього — довго.

— А ти?

— Я вже зробив свій вибір, Айрін. Його не змінить жоден король.

У тиші, коли в оранжереї залишилися лише вони вдвох — Айрін і леді Міранель, — повітря стало густішим, ніби просоченим магією троянд і нерозказаних таємниць.