Розділ 16: Відлуння в сріблі

Тіні в Академії стали густішими.

На перший погляд — усе йшло звичним порядком: лекції, семінари, практики у залі старших заклинань. Але щось… тріщало. Як фарба на старих фресках, коли під нею пробивається інша правда.

Саме в такі миті з’явилась вона.

Висока. Витончена. Світловолоса.
Очі — сріблясто-сірі, мов розчинене віддзеркалення води.
Ім’я: Айрен.
— Айрен Дель Аріс, — сказала вона під час короткого знайомства в залі спостережень.
— Айрен… — повторила Айрін автоматично.
Її власне ім’я — змінене лише на одну букву.

І в старій мові Древньоакілевської це ім’я означало «Копія оригіналу».

Вона поводилася так, ніби знала кожен жест Айрін.
— Посмішка — занадто знайома.
— Поворот голови — улюблений жест самої графині.
— Інтонація — майже її власна.

— "Хіба не цікаво, що серце можна навчити битися в унісон з чужим тілом?" — вимовила Айрен одного дня, проходячи повз Айрін у коридорі, не дивлячись, але наче звертаючись прямо до її страхів.

Це були слова Левана.
Вона це знала.

Ніхто точно не знав, коли вона вступила в Академію.
— У списках студентів її не було за кілька тижнів до цього.
— Наставники дивно знизували плечима, коли її згадували.
— Вона мала особисту рекомендацію… від королівської канцелярії.

— "Вона з гілки, що не існує вже 5 тисячоліть", — пробурмотіла стара архівістка.
— "Вони кажуть, її обличчя створене з пам’яті, а душа — з уламків бажання".

Айрін спробувала знайти відповідь у гримуарі — але сторінки з її запитами… залишались порожніми.

— "Те, що створено з тіні, не має відображення в істині", — лише це залишив артефакт як підказку.

Астеріан бачив її з вікна Великого залу.
Блондинка в темно-синій мантії. Усмішка. Схожість, що кидалася в очі навіть тим, хто не знав Айрін близько.

— "Це копія. Тонка. Штучна. Її магія… не звучить як жива," — сказав він, коли Айрін поділилась першим відчуттям.
— "Але вона має твій слід. Сліпок з минулого. Леван?"

Її кивок був повільним.
Так. Він грає. І цього разу — брудно.

З кожним днем присутність Айрен ставала все більшою.
— Вона з’являлась у тих самих місцях, де Айрін мала бути.
— Її запрошували до тих самих семінарів.
— Вона навіть говорила з її друзями, іноді першою.

Одного дня її зупинила студентка-алхімік:
— "Айрін, а ви вже зробили записку з вивчення трансмутації…"
— "Це не я", — обірвала Айрін.
— "Ви ж тільки що були там!" — дівчина не розуміла.

Айрін відчула, як під ногами похитнувся світ.
Її реальність почали вивертати навиворіт.

Висока вежа західного крила Академії рідко привертала до себе увагу.
Тут не проводили лекцій, не жили студенти, навіть магічні вогні згасали на її верхніх рівнях самі собою — ніби щось відкидало тепло і світло.

Айрін ішла туди вночі. Серце билося тривожно. Гримуар пульсував у неї на боці.
— Сліди відлуння магії. Розлад. Віддзеркалення без душі.
Ці слова з’явилися на сторінці, щойно вона наблизилася до старих дверей з вирізьбленими знаками.

У повітрі витала тяжкість спотвореної істини.

Двері були замкнені. Звичайним студентам — заборонені.

Але вона більше не була звичайною.

Айрін приклала руку з рунічним знаком до клямки. Метал коротко задзвенів — і темна деревина рипнула, впускаючи її в тишу.

Усередині — темрява.

Повітря гірке, наповнене ароматом старих заклять і пилу забутих спогадів.

Скляний зал. Дзеркальні стіни.
А в центрі — артефакт, схожий на моноліт із темного кварцу, розколотий углиб. У тріщині тьмяно пульсувало світло, схоже на світляків, ув’язнених у камені.

— Голос у відлунні завжди знайде форму, якщо хтось покличе… — знову з’явились слова в гримуарі.

Вона підійшла ближче. Слабке дзижчання магії змусило шкіру вкритись мурашками.

На моноліті — символ, що ледве-ледве нагадував її рідний герб, тільки викривлений, наче спотворений відображенням.

— Леван.
— Він знав, як використати магію Академії, яка була заборонена.
— Він покликав… тінь з її голосу, з її слів, з її сліду.

Несподівано одна зі стін мерехтіла.
З неї поступово формувалося дзеркальне обличчя — її ж власне. Але очі були інші. Холодні. Порожні.

— Айрін… чи Айрен?.. — прошепотіла вона.

І дзеркальна фігура відповіла тим самим голосом:

— "Він мене створив, бо ти зрадила. Ти його не зберегла. А я збережу… все, що він поклав у мене."

Її голос звучав ледь зміщено — як пластинка, що крутиться трохи не в такт.

Гримуар засяяв попереджувальним червоним світлом.
Заборонена магія. Витяг із тіні. Підміна реальності.

Айрін зрозуміла, що Айрен — не просто копія.
Вона — висічене відлуння її самої, з іменем, поведінкою, інтонаціями, але без душі.
Така могла з’явитися лише тут — у Академії, де магія пам’яті зустріла магію болю.

Раптовий шелест за спиною.

Айрін різко обернулась — і побачила вхідні двері, що зачинились самі собою.

На склі — почерк, виведений магією:

«Ти не зможеш заховати себе, Айрін.
Лише те, що без душі, вічне.
— Л.»

Айрін стояла в центрі зали, де тріщини часу перепліталися зі згустками магії. Дзеркало, що відлунювало її голосом, тріщало — немов саме повітря противилось істині.

І тоді він з’явився.

Леван.

З пітьми між стовпів — немов завіса розсунулася, і з неї крокнув той, кого вона боялася й чекала водночас. Його постать була тією ж — висока, гнучка, з темно-золотим волоссям і поглядом, у якому пульсувала небезпека. Але він уже не був тим, ким був колись.

— Ти ніколи не змінишся, — прошепотіла вона. — Ти завжди приходиш тоді, коли все палає.