Розділ 15: Повернення до Академії

Останні дні літа розсипались золотим листям на подвір'ї Villa della Rosa di Luna. Повітря ставало прохолоднішим, а в його тиші Айрін чула передзвін дзвонів — не справжній, але той, що кликав її назад: у стіни Академії, до незавершених курсів, викладачів, які ще ставили знаки питання навпроти її імені, і власної обітниці, яку вона дала собі ще в перший день — довести, що гідна.

У бібліотеці, серед старих звітів і гербових документів, Астеріан вивчав підписані свитки про передачу повноцінного права на маєток.
— Тепер Villa della Rosa di Luna офіційно твоя, — сказав він, відкладаючи перо. — Магістрат визнав твій титул, архів підтвердив спадкоємність. Родовий дім Лерой знову живий.

— Живий… — повторила Айрін задумливо, стоячи біля вікна. — І це частина мого шляху. Але не останній крок.

Він підняв на неї погляд.

— Ти хочеш повернутись до Академії.

Це не було питанням — радше твердженням, вимовлене з тією особливою сумішшю розуміння і занепокоєння, яку вона вже навчилася впізнавати в ньому.

— Я повинна, — м’яко сказала вона. — Не тільки для себе. Для всіх, хто сумнівався. Для всіх, хто чекає мого падіння. І… для тебе. Бо я хочу бути твоєю рівнею — не тільки по серцю, а й по силі.

Його вуста стислися в тонку лінію. Він підійшов до неї, взяв її руки в свої — ті самі, з рунічними візерунками, що зберігали тепло зоряної клятви.

— Ти й так моя рівня. Але якщо це справді твоє бажання — я не стану на заваді. Та маю одну умову.

— Яку?

— Безпека. Моя присутність у тіні. І щоденний зв’язок. Якщо щось піде не так — я буду там раніше, ніж хтось встигне зреагувати.

Вона кивнула, розуміючи, що це не контроль, а турбота. І все ж усміхнулася:

— Астеріане, а якщо я захочу сама вирішити проблему?

— Я дам тобі шанс… але триматиму меч напоготові.

Підготовка до повернення була не менш серйозною, ніж військова кампанія.

У маєтку було завершено:

• Реставрацію головного корпусу.
• Підсилення захисних плетінь по периметру.
• Передачу управлінських обов’язків довіреному керуючому — ельфу Равелю, який колись служив її бабусі.

Документи підписано, архіви впорядковано, рахунки відкрито.
Айрін із подивом помічала, як швидко вчиться — а Астеріан лише тихо задоволено спостерігав, знаючи: вона не лише принцеса — вона володарка.

Увечері перед від’їздом вони стояли на балконі її кімнати. Айрін вдягнула темно-синю мантію з глибоким каптуром. Вітер грався її пасмами, а руни на руці тьмяно світилися.

— Завтра я знову стану студенткою, — прошепотіла вона. — А не спадкоємицею, не душею твого серця. Просто ученицею Академії.

— Але жодна твоя роль не скасовує іншої, — сказав він. — Ти завжди будеш усім одразу. І моєю — завжди.

— Навіть якщо я знову потраплю в неприємності?

— Особливо тоді.

Вона усміхнулась, притиснувшись до нього, і в той вечір не було слів — лише обійми, що пахли трояндами, пергаментом і коханням.

Коли карета зупинилася біля головної брами Академії, срібні сигіли на темно-синіх дверцятах м’яко спалахнули у відповідь на охоронне плетиво, вплетене в стіни закладу.
З вежі спостереження над входом повільно здійнявся легкий вітер — сигнали вітання та визнання.

Айрін вдихнула глибоко. Каптур був накинутий, постава рівна. Зовні — стримана і врівноважена, в середині ж — тиха буря: страх, надія, пам’ять і рішучість.

За її спиною, непомітно для сторонніх, ішов Астеріан. Його чорна мантiя з темно-срібними вставками відкидала тінь, що зливалася з арками, мов частина самої будівлі. Він тримав дистанцію, але щільний щит його уваги оповивав її кожну мить.

Навколо, здавалось, зупинилося дихання.
Студенти розступалися, викладачі озиралися, а ті, хто знав більше — шепотіли, ледь озвучуючи слова:

— Вона повернулась.
— Спадкоємиця Лерой.
— І незаміжня, кажуть…
— Але ходять чутки, що в неї… маг.

Тіні під склепінням стін нашіптували, наче сама будівля пам’ятала ту, хто колись прийшла сюди з чужого світу, а тепер — повернулась спадкоємицею, магиньєю, жінкою, чия кров несла в собі силу роду і… обіцянку влади.

Її кабінет залишився недоторканим. Кімната була прибрана, підлога натерта, книги стояли на місцях. На підвіконні хтось залишив свіжу гілку лавандового лавру — знак пам’яті від однієї з дівчат зі старшого курсу.

Айрін відчувала погляди.
Деякі — з повагою, інші — з ревнощами, ще інші — з прихованою цікавістю.

Її статус відкривав двері. Але також приваблював мисливців.

Вже в перший день з’явились "дружні пропозиції" — квіти, записки, запрошення на каву, символічні подарунки. Один з молодших лекторів — граф Лемор, відомий красень з манерами світського спокусника — вручив їй коробочку з гравірованим пером і загравливо підморгнув.

— Для натхнення, графине.

Вона чемно усміхнулася, прийняла — і відклала. Астеріан, який спостерігав із тіні через магічне дзеркало зв’язку, не вимовив жодного слова.
Але в його кулаку металевий келих розтріскався по краю.

Він не показував цього.
Зовні — той самий стриманий магістр Талрейн: холодний, впевнений, непохитний.
Але в глибині — тінь ревнощів, що мовчки спалахувала кожного разу, коли хтось торкався її поглядами довше, ніж слід.

Він знав: вона вільна. Але знати і приймати — не одне й те саме.

Тому він не з’являвся в Академії особисто. Ні в аудиторіях, ні в залі ради.
Але кожного вечора — стояв біля магічного дзеркала, чекаючи її дзвінка.

І щоразу, коли з’являлось нове ім’я у плітках — він мовчав, лише дивився на їхню обручку в себе на долоні.
Там усе ще жеврів золотий слід руни.

Вона відчувала.
Іноді — легкий натиск ревнощів у потоці думок, мимовільний спалах у каналі зв’язку. Але не провокувала. Навпаки — її впевненість у їхньому зв’язку зростала. Вона щиро сміялася, коли на ім’я "граф Лемор" Астеріан посилав хвилю холодного вітру, що згасала в повітрі біля її плеча.