Розділ 14: Клятва душ під зорями

Вечір спустився на Villa della Rosa di Luna тихо, наче оксамитовий покрив, всіяний холодними світлими іскрами зірок.
Повний місяць висів над садом, і сріблясте світло ковзало по кронах дерев, по мармурових сходах і гілках місячних троянд, що світилися блідим сяйвом.

Тераса була занурена в м’яке мерехтіння світильників. Легкий вітер приносив аромат жасмину і ледь чуткий шурхіт листя.

Айрін сиділа на плетеному кріслі, загорнута в шаль. Її очі ковзали по зоряному небі, але думки — у ньому.
Він вийшов на терасу майже беззвучно.

Ти знову блукаєш думками, — пролунав його голос у її свідомості.

А ти знову читаєш їх без дозволу, — відповіла вона подумки, але з м’якою усмішкою.

Він став поруч, обперся на перила і дивився на неї так, наче бачив усе, що вона приховувала.

— Айрін… — він вимовив її ім’я так тихо, що воно майже розчинилося в нічному повітрі.

Вона підвела очі — і в його погляді було все: турбота, страх, ніжність, і ще щось глибше, що він досі не наважувався назвати.

Він простягнув руку, торкнувся її щоки — теплі пальці ковзнули вниз, зупинившись біля підборіддя.
Вона не відвернулася.

— Ти важлива для мене більше, ніж я можу пояснити, — його голос став хрипким.

Її серце билося гучніше.

То не пояснюй… просто покажи.

Він схилився ближче. Їхні подихи змішалися, і в цій миті весь світ ніби зупинився.
Перший дотик був обережним, майже несміливим — наче перевірка, чи можна. Потім він поглибив його, вклавши в цей поцілунок і полегшення, і клятву, і те, що накопичувалося з першої зустрічі.

Її руки, ще слабкі, але впевнені, лягли йому на груди, і він притягнув її ближче, щоб між ними не залишилося жодного простору.

У цю мить обидві обручки спалахнули світлом — спершу золотим і срібним, потім їхнє сяйво злилося в єдине біло-золоте. Руни на поверхні ожили, сплітаючись у складний візерунок, що пульсував у такт їхнім серцям.

Світло стало сильнішим, обгорнуло їхні руки, і враз метал розчинився, залишивши на шкірі тонкі рунічні татуювання — на тому самому місці, де були кільця.
Візерунки світилися кілька секунд, потім сяйво згасло, залишивши відчуття тепла і… завершеності.

Він подивився на неї так, ніби щойно впізнав у ній половину власної душі.
— Тепер навіть світ не зможе розділити нас, — сказав він тихо.

Вона відчула це всією суттю. Їхній зв’язок перестав бути лише магічним — тепер він став частиною їхніх душ.

І я тебе не відпущу, — пролунало в її свідомості.

І я тебе, — відповіла вона без вагань.

Він знову притягнув її ближче, і тепер ніч, зорі, тиша і запах троянд стали свідками союзу, який затвердили не закони чи обряди, а самі їхні серця.

Перші промені сонця обережно торкнулися тераси Villa della Rosa di Luna, ковзаючи по її мармуровій підлозі та тихо пробираючись у кімнату через розчинені двері.
З саду долинав ніжний запах троянд, змішаний із вологим ароматом ночі, що ще не встигла остаточно зникнути.

Айрін повільно розплющила очі.
Світло падало на його волосся, і сріблясті пасма сяяли у вранішньому сяйві. Вона відчула його рівне тепло й тихе, глибоке дихання — і лише тоді усвідомила, що лежить, притиснута до нього, в його обіймах.

Його рука була на її талії, пальці злегка стиснуті, ніби навіть уві сні він не хотів її відпускати. Вона відчувала биття його серця, рівне й сильне, і воно здавалося їй найдорожчим звуком у світі.

Вона ледь поворухнулася — і рука, що обіймала її, м’яко, але впевнено притягла назад.
— Ще рано вставати, — його голос пролунав хрипко, із сонною теплістю.

Її погляд ковзнув вниз — і вона побачила рунічне татуювання на його руці, там, де ще вчора було кільце. Візерунок пульсував ледь помітним світлом у такт її власному серцю.

Вона підняла свою руку — і їхні знаки, опинившись поруч, відгукнулися один на одного м’яким сяйвом.
— Воно залишилося… — прошепотіла вона.

— І залишиться назавжди, — відповів він, дивлячись на неї з тією самою впевненістю, що вчора під зорями. — Тепер нас зв’язано на рівні душ.

Вона знову вклала голову йому на плече, слухаючи його серце.

Це дивно, — подумала вона. — Вчора все змінилося, але відчуття таке… наче я завжди була тут.

Бо це твоє місце, — відповів він подумки.

Вони лежали так ще довго, дозволяючи ранку розкриватися повільно, у теплі й тиші, де кожен подих і кожен погляд говорили більше, ніж будь-які слова.

День у Villa della Rosa di Luna був ясним і тихим.
Сонце грало на вікнах, у саду співали пташки, а легкий вітер приносив запах свіжоскошеної трави. У повітрі було відчуття спокою — оманливого, бо обидва знали: новий зв’язок, який з’явився між ними, вимагав перевірки.

Вони стояли на широкій терасі, з якої відкривався вигляд на виноградну арку і старі каштани.
— Ти впевнена, що готова? — спитав він, але в його очах була не стільки турбота, скільки інтерес до того, що станеться.

— Ми ж обоє хочемо зрозуміти, що це таке, — відповіла Айрін, обережно торкаючись руною на своїй руці.

Він підняв руку, і в повітрі між ними з’явилася тонка срібляста нитка магії.
— Спробуй з’єднатися зі мною… не словами. Просто подумай про потік.

Вона заплющила очі. Усередині було дивне відчуття, ніби її власна сила шукає виходу — і водночас відгук у ньому.
Її магія ковзнула до його, і в ту ж мить срібло й золото злилися в один потік, що спалахнув між ними білим сяйвом.

Вона відчула його силу так само ясно, як свою.
Їхні магії рухалися разом, переплітаючись, наче дві ріки, які об’єдналися в єдине русло. І чим сильніше вона зосереджувалася, тим потужнішим ставав потік.