Розділ 12: Пастка на межі світів

Вечір у La Lune d’Argent був майже бездоганним. М’яке світло свічок, теплий аромат запашної кави, легкі усмішки, які Настя й Талрейн дозволяли собі в присутності інших.

Вони вже спускалися мармуровими сходами до вестибюлю. Їхні кроки лунко відбивалися від темних панелей стін, а кришталева люстра над головою колихалася в легкому протязі від відчинених дверей.

І саме тоді повітря різко змінилося.

Позаду згустилася тінь, важка, майже матеріальна, з запахом сухих трав і озону після грози.
З неї вийшов Леван. Його очі палали гарячковим світлом.
— Я казав, ти підеш зі мною, — його голос відлунював від стін, наче його говорили кілька людей одночасно.

Він кинув руку вперед — і між ними розкрився чорний портал, рунічне коло з багряними лініями. З нього вихопилися плетіння темної магії, обплели Айрін за талію і зап’ястки. Вона відчула ривок — землю з-під ніг вирвало.

Світ розчинився у вихорі чорного й багряного.

Вона впала на холодний камінь.
Небо над нею було кольору розлитого чорнила, у якому блимали задимлені зорі. Повітря пахло вогкістю, металом і старою золою. З тріщин у землі виривався блідий туман, який крутився в химерних візерунках.

Тут магія була чужою: відчуття власної сили притлумлене, як голос, що намагається кричати крізь товсте скло.

Юна прицесаа троянд підвелася і побачила його.
Леван стояв у кількох кроках, темний плащ ледь колихався. Зняв каптур — і його темне волосся впало на плечі. Погляд палав одержимістю.
— Тут він тебе не знайде, — тихо сказав він. — Ти завжди була моя. І завжди будеш.

— Не буду, — відповіла вона рівно. — Я сама обираю, з ким і куди йти.

Його усмішка потемніла.
— У цьому місці вибір належить не тобі.

Десь далеко Талрейн ступав по потрісканій землі, вкритій попелястими тріщинами.
Чорні дерева, схожі на випалені кістки, стояли рядами, а з їхніх гілок звисали кристали, що пульсували тьмяним світлом.
Його магія поводилася непередбачувано: світлові сфери гасли, захист тріскав.

Єдиний орієнтир — теплий пульс обручки.
Він бачив перед собою ледь помітну золоту нитку, що тяглася у бік темної громади будівлі.

Фортеця виросла з туману, як привид.
Високі чорні стіни, що ніби вросли у тріщини між світами. Камінь дихав старою магією, а навколо здіймалися потоки темного світла.

Він увійшов на внутрішній двір. Там, у центрі, під куполом з рун, стояла Айрін. Вона намагалася розбити плетіння зсередени, але не виходило. ЇЇ ненависть і лють забавляли крадія.

— Відпусти її, — голос Талрейна був рівним, але за ним ховалася сталь.

— Візьми, якщо зможеш, — усміхнувся Леван.

Магія вибухнула між ними.
Срібний холод Талрейна зіштовхнувся з багряним полум’ям Левана. Лід парував, полум’я згасало й спалахувало знову. Фортеця відгукувалася, підсилюючи то одного, то іншого.

Айрін відчула, як обручка на її пальці загорілася золотом, а кільце Талрейна — сріблом.
Між ними натягнулася тонка, жива нитка. Вона зрозуміла: може передати йому силу.

І зробила це. Срібне плетіння Талрейна вибухнуло світлом, відкинувши Левана. Але з силою прийшов і біль: коли Леван вдарив темним закляттям, рана з’явилася саме в неї.

Вона забрала весь його удар на себе.

Леван підготував останній удар — величезну кулю згустку темряви, в центрі якої клекотала руйнівна магія. Талрейн не встигав поставити щит.

Вона кинулася вперед. Щит зі срібла й золота вибухнув навколо неї, вплівшись із його силою. Закляття вдарило у світлову сферу, розірвало її і вирвало з неї останні сили.

Біль пройшов крізь неї, і вона почула, як його голос зривається, глухий і надсадний:

— Андін… моя Андін… ні!

І світ розчинився в темряві непритомності.