Розділ 11: Вогонь, тінь і печатка клятви

Браслет із левами та трояндами лежав на столі, виблискуючи рубінами у світлі вечірніх ламп.
Це був не подарунок — це був знак власності. Літера “Л.” у листі горіла в пам’яті яскравіше за будь-який камінь.

Вона згадала слова Гримуару:

“Лев і троянда — союз, скріплений правом власності. Магічний браслет зв’язує носія з дарувальником.”

Це було не залицяння. Це була претензія на її свободу.

Гнів піднявся з глибини, розбиваючи холодну стриманість. Її магія відгукнулася миттєво: у повітрі стало важче дихати, срібні вставки на меблях спалахнули, немов дзеркала, що ловлять грозове світло.

Вона вийшла на терасу. Нічне небо зірками здавалося байдужим свідком.
Вона накреслила в повітрі магічне коло — срібні лінії запульсували, і в центрі спалахнув вогонь її сили: білий, блакитний, сріблястий, з іскрами, що різали темряву.

Вона кинула браслет у полум’я.
Метал завив, леви й троянди на ланках стиснулися, мов у смертельному спазмі. Рубіни спалахнули яскраво, але сріблястий вогонь поглинув їх, розтрощивши в чорний попіл.

“Ти думаєш, що можеш мене позначити? Подивимось, як ти позначиш порожнечу.”

Вона кинулася до Гримуару.
— Як зникнути для нього? — твердо запитала.

Перо само вивело:

“Сховати обличчя легко. Приховати ауру важче. Але є ті, хто пам’ятає тебе не за виглядом, а за сутністю. Для них ти — нота у мелодії, яку вони чують завжди.”

Сторінки розкрили давню формулу — Покрив Тіні. Вона промовила закляття, і світло в кімнаті потемнішало. Аура почала стиратися…

І раптом щось грубо розірвало тканину чарів.

Він відчув.

Десь далеко, за стінами її маєтку, Леван зупинився посеред темного коридору палацу. Його пальці судомно стиснули край перил.
Він відчув, як вона намагається зникнути. І це вдарило в нього хвилею гніву та майже панічного неспокою.

— Ти думаєш, що зможеш сховатися від мене? — прошепотів він у темряву, і в його голосі було щось божевільне. — Я знайду тебе. Навіть якщо ти забудеш, хто ти є.

Він різко розвернувся й рушив уперед, його кроки відбивалися лунким відлунням у холодних стінах. Тепер це була не просто гра — це була одержимість.

Наступного дня, повертаючись із бібліотеки, вона побачила його біля сходів Villa della Rosa di Luna.
Чорний камзол, скуйовджене волосся, очі — гарячкові, майже божевільні.

— Ти намагалася сховатися від мене, — голос тихий, але від нього холоне кров.

— Я не твоя власність.

Він зробив крок ближче.
— Ти моя. І завжди була моєю.

Його магія стиснула простір, намагаючись знову обплести її ауру.

— Відступи.

Голос розрізав повітря, як лезо.
Астеріан Талрейн стояв на брамі. Сріблясте волосся відбивало холодне світло, погляд — спокійний, але непохитний.

Він підійшов і став між ними.
— Ви занадто близько, сер. І ваш тон — неприйнятний.

— Ви думаєте, що зможете мене зупинити? — холодно всміхнувся Леван.

— Я знаю, що зможу.

Холодна, чиста магія Талрейна розгорнулася, як гірський вітер, відтіснивши важке тепло Левана.
Погляди зчепилися, але першим відступив Леван, зникаючи у темряві порталу:
— Це ще не кінець.

Коли він зник у тумані, Талрейн обернувся до неї.
— Він не зупиниться. І чим більше ви чинитимете опір, тим сильніше він тиснутиме.

— Що ви пропонуєте?

— Він має повірити, що ви належите комусь іншому. Інакше він не зупиниться, доки не зламає. Я пропоную фіктивні заручини. Офіційно, для всіх. Це дасть мені право захищати вас відкрито.

Вони сіли за стіл у її кабінеті.
Талрейн розкрив сріблястий футляр. Усередині — тонке кільце з білого золота, на внутрішньому боці сріблом було викарбувано “Я бачу тебе”.

— Це сімейний символ мого роду. Для зовнішнього світу це буде незаперечним знаком, що ви — під моєю опікою.

Вона подивилася йому в очі.
— І все ж… чому ви це робите?

Його голос став глибшим:
— Є люди, чия поява змінює твій вибір… навіть якщо ти цього не планував. Ви — одна з тих, кого я не дозволю зламати.

Він узяв її руку і надів кільце.
Метал був прохолодним, але відразу теплішав. Чорні символи на ньому спалахнули золотим світлом, а навколо проступили стародавні руни — “Істинна пара”.

Він завмер, дивлячись на це.
— Цього не мало статися… — його голос став тихішим, але в ньому була глибина, надія, якої він не хотів показувати.

Угода мала бути фікцією.
Але стародавня магія бачила в них щось більше.

Ранок у Villa della Rosa di Luna почався повільно. Сонце пробивалося крізь високі вікна вітальні, розфарбовуючи мармурову підлогу золотими смугами. На полірованому столі виблискувала кришталева ваза з нічними ліліями, їхні пелюстки розкривалися, ловлячи світло.

Настя сиділа у невеликій алькові біля вікна, за яким розстилався сад у вранішній росі. Вона була в легкому халаті з блідо-блакитного шовку з широкими рукавами, вишитими срібними нитками у візерунок півмісяців і зірок. Під ним — тонка лляна сукня кольору топленого молока, яку вона носила для ранкових годин. Волосся зібране у вільний вузол, кілька пасем спадали на щоки.

На столі перед нею — сніданок: чашка трав’яного чаю з лимонним бальзамом і тонкий порцеляновий таріль з тостами та медом. І поруч — довгий вузький футляр, перев’язаний сріблястою стрічкою.

Відчинивши футляр, вона завмерла.
Усередині лежав букет чорних троянд. Їхні пелюстки були матовими, глибокого оксамитового чорного кольору, але при русі світла на них проступав фіолетовий і синій відлив. На дотик вони були прохолодними, наче росли в тіні під місяцем.
Стебла оповиті тонкими сріблястими нитками з вирізьбленими на них рунічними символами.