Розділ 10: Танець на лезі почуттів

Бал-маскарад у палаці був схожий на сон, витканий зі світла, музики та тіней. Сотні свічок у високих канделябрах відбивалися в дзеркалах, множачи сяйво. Кришталеві люстри сипали на паркет золотаве світло, і кожен рух гостей здавався кадром із живої картини.

Гості кружляли у вирі кольорів і тканин: важкі оксамити та шовки змінювалися прозорими шифонами й мереживом. Маски приховували обличчя, але не могли сховати манери рухів, інтонації голосів, ледь помітні нахили голови.

Настя цього вечора була схожа на тінь зоряної ночі. Чорна сукня з відтінком глибокого синього, розшита срібним мереживом у вигляді гілок троянд. Легка шифонова спідниця спадала кількома прозорими шарами, ледь торкаючись підлоги.
Срібляста маска з візерунком півмісяця підкреслювала глибину її погляду, а у волоссі сяяла шпилька з піоном півмісяця — мовчазний виклик для того, хто розуміє.

Вона відчула його погляд раніше, ніж побачила.
Високий, у чорному камзолі з золотим кантом, темна маска з різьбленими крилами. Його кроки були спокійними, впевненими — так рухається лише той, хто звик керувати подіями з-за лаштунків, хижак, немов пантера повільно готуючись до стрибка.

Він грав за кулісами вже багато років. Цей світ упізнав його давно. Він тут — свій, хоч і чужинець, як і вона. Вони з одного світу, але протилежні: він — полум’я, вона — крига. Колись ця різниця притягла їх, зруйнувавши обох у полум’ї почуттів і крижаних зрадах.

Він лишився тим самим негідником, ловеласом і зрадником, який вмів змусити жінку повірити в кохання лише для того, щоб потім перетворити його на зброю.

Він зупинився перед нею, схилив голову і простяг руку.
— Леді… — його голос був глибоким, оксамитовим, із тією небезпечною ноткою, яка змушує серце битися швидше, перш ніж розум устигне заперечити.

Вона вагалася лише мить — і поклала руку в його.
Він повів її на середину зали. Музика, здавалося, змінила ритм саме для них.

Він притягнув її ближче, ніж вимагав етикет, і їхні погляди зустрілися — прямі, непохитні. Кожен крок, кожен поворот був обміном ударами у мовчазній дуелі. Він вів упевнено, владно, але вона піддавалася рівно настільки, щоб зберегти рівновагу сил.

Його долоня на її талії обпікала, її пальці на його плечі були холодні, як лезо.

— Ти зовсім не змінилася, — прошепотів він так, щоб чула лише вона.
— Ти помиляєшся, — відповіла вона.
— Ні. Ти досі дивишся на мене так, наче можеш мене знищити… і водночас врятувати.

Його голос був, як хвиля теплого диму — гіпнотизував, обволікав, тягнув глибше, ніж хотілося.

— Я пам’ятаю твоє дихання в темряві… і те, як ти віддала мені все.

— І як ти це зрадив, — її слова були холодним ударом.

Він усміхнувся гірко, майже ніжно.
— Ти ніколи не зрозумієш, чому.

Останні ноти зависли в повітрі. Він повільно відпустив її руку, ніби не хотів, але мусив.
— Ми знову почали гру, моя крижанa донно, — прошепотів він цілуючи її руку, перед тим, як зникнути у натовпі масок.

Вона стояла, відчуваючи, як зал повертається до свого гомону, але в серці залишався пульс його близькості.

Після палацового балу столиця видалася надто тихою. Карета котилася вулицями, оминаючи сонні площі й темні провулки. Ліхтарі кидали розмиті кола світла на бруківку, нічний вітер торкався обличчя крізь відчинене вікно.

Його голос і дотик все ще жили в її пам’яті.
Він знову хоче повернути мене у свою гру.

Біля брами Villa della Rosa di Luna її чекала несподіванка. На верхній сходинці ганку лежала невелика чорна скринька, перев’язана срібною стрічкою. Охоронці нічого не бачили.

Всередині — маска. Чорна, оксамитова, з тим самим різьбленим візерунком, що й на його масці під час балу. На внутрішньому боці срібним чорнилом напис:

«Ще один танець. І я доведу, що ти досі моя.»

Вона стиснула маску в руках. Його методи не змінилися — це був виклик і пастка водночас.
Він грав, як завжди, але цього разу вона знала правила.

Він хоче повернути мене.
Але цього разу він побачить, що лід може обпалити не гірше за вогонь.

Ранок у Villa della Rosa di Luna почався зі звуків, які порушили тишу: обережний, але наполегливий стукіт у двері кабінету. Сонячне світло вже ковзало крізь високі вікна, лягаючи смужками на паркет, і ловило на пилюках у повітрі золоті іскри.

Молодий лакей увійшов, тримаючи в руках цілу оберемку газет і охайно перев’язаний пакунок.
— Від центральної друкарні, леді, — його голос був тихим, але очі блищали від цікавості: навіть слуги, здається, знали, що сьогодні у світській хроніці буде.

Він поклав усе на письмовий стіл, за яким ще пахло чорнилом і свіжим воском після вечірнього листування.

На першій сторінці головної міської газети — величезний заголовок:

"Таємничий танець під масками: хто цей незнайомець, що запалив ніч?"

Під ним — гравюра, виконана вправною рукою художника: вона і Леван у вирі танцю. Її сукня, немов зоряна ніч, зливається з його темним силуетом; руки переплетені, погляди — зафіксовані так, що навіть друкована картинка передавала напругу моменту.

Далі йшов текст, пересипаний вишуканими здогадками:

"Графиня Анастасія Айрін Андін Лерой, відома своєю стриманою чарівністю та бездоганним смаком, стала головною загадкою останнього балу. Її танець із темним незнайомцем змусив залу затамувати подих. Чутки стверджують, що цей джентльмен — не випадковий гість, а впливова фігура, давно відома у високих колах..."

Текст натякав на “старі зв’язки” і “минулі історії, що тягнуться тінню в теперішнє”.

Слуги принесли й цілий стіл дарунків.
Серед них — високі кошики з білими трояндами, у яких листя було злегка вкрито росою, хоча надворі стояв сухий день. Букет із магічних нічних лілій, що змінювали відтінок від молочного до глибокого фіолету залежно від світла.