Розділ 6: Вхід у світ юної графині

Вулиці столиці вели її вгору, туди, де крізь мереживо дахів здіймалися вежі Палацу Корони. Чим ближче — тим спокійніше ставало довкола. Галас торгових кварталів лишився позаду; тут, у старих вулицях, кам’яні фасади були оздоблені гербами родів, різьбленими карнизами, балконами з чавунною в’яззю.

Палац виріс перед нею несподівано — світлий, з вежами з білого каменю, покритого тонкими прожилками срібла. Кожна вежа мала шпиль, увінчаний гербом у вигляді корони над півмісяцем. Перед головним порталом — величезний герб Королівського дому, виконаний у мозаїці з блакитної та золотавої смальти.

Морвен зупинився сам, відчувши магію, що струменіла від стін. Настя віддала поводи королівському конюхові й піднялася широкими мармуровими сходами. Перед головним порталом стояла почесна варта у дві шеренги — по шість воїнів з кожного боку мармурових сходів. Їхній вигляд вражав не лише строгістю строю, а й символікою, закладеною в кожен елемент обладунку.

Вони були одягнені у темно-сині плащі з підбоєм із сріблястої тканини, що спадали з плечей до самих п’ят і легенько колихалися від подиху вітру. Під плащами — лати з відполірованої до дзеркального блиску сталі з гравірованими візерунками у вигляді переплетених гілок троянди та півмісяця. Наплічники мали срібні накладки з тисненим гербом Королівського дому — корона над сонцем.

На грудях — емблема з вибитими рунами захисту й вірності. Кожен руничний знак був інкрустований блідо-блакитним кристалом, який слабко світився, реагуючи на магічну присутність.

Шоломи — відкритого типу, з високими гребенями, прикрашеними темно-синім плюмажем. Візори, підняті вгору, відкривали обличчя — суворі, зосереджені, із засмаглою шкірою воїнів, що служили не для параду, а для захисту.

У руках — списи з довгими вузькими наконечниками з загартованої сталі, вкриті тонким срібним напиленням. На древках — вирізьблені магічні символи, здатні запалити наконечник блакитним полум’ям у разі нападу. За поясами — мечі у темних піхвах із срібними краями.

Обличчя варти були непроникними. Їхні погляди ковзали по прибулих спокійно, але уважно, відзначаючи кожен жест, кожен подих. У цих очах читалася дисципліна і та холодна готовність, яку не здобудеш інакше, ніж роками служби при самому троні.

Поряд, у тіні колони, стояли двоє маґів охорони у мантіях кольору нічного неба з золотим обрамленням каптурів. У руках вони тримали короткі жезли з чорного дерева з срібними вставками. Їхні очі світилися блідим світлом активного закляття сканування — жодна магічна ілюзія чи прихована зброя не могла пройти повз них непоміченою.

Це була не просто почесна варта — це був мовчазний бар’єр між світом столиці та серцем королівської влади. Коли дівчина пройшла між двома шеренгами варти, за спиною тихо зачинилися масивні ворота. Усередині, за товстими стінами, було тихо — лише ледь чутний відгомін її кроків по відполірованому мармуру та дзвінкий цокіт підборів пажа, який з’явився привітати її.

Це був юнак років п’ятнадцяти — худорлявий, з рівною поставою, одягнений у темно-синій камзол із вишитим сріблом гербом Королівського дому на грудях. Високий комір і бездоганно застібнуті ґудзики, на поясі — вузький шкіряний ремінь, до якого прикріплений футляр для свитків. Він низько вклонився, промовивши чітко, майже урочисто:
— Графине Лерой, прошу за мною.

Він ішов рівним кроком, не озираючись, але так, щоб вона могла йти поруч.

Її кроки відбивалися луною у величезному вестибюлі. Стеля піднімалася на кілька поверхів угору, тримаючись на колонах з білого мармуру, що мали капітелі у формі розкритих лілій. Між колонами стояли високі підлогові свічники зі срібла, кожен прикрашений кришталевими підвісками, які тремтіли від найменшого руху повітря.

Стіни вкривали гобелени, що зображали сцени з історії королівства: коронацію засновника династії, морські перемоги, союзні договори. Кольори — насичені, але не кричущі; у кожному полотні відчувалася майстерність придворних ткаль.

Підлога була викладена мозаїкою у вигляді складного переплетення півмісяців і троянд, виконаних з чорного, білого та блакитного каменю.

Подекуди, біля стін, стояли слуги — чоловіки та жінки у простих, але бездоганно чистих лівреях кольору слонової кістки з вузькими темно-синіми пасками на рукавах. Жінки мали гладко зачесане волосся, закрите чепчиками, чоловіки — коротко підстрижене. Вони не рухалися, але коли графиня проходила повз, кланялися коротко, без слів, як велів етикет.

Декілька служниць у темно-зелених сукнях з білими фартухами несли срібні таці з келихами для зали прийому; за ними поспішав молодший слуга з підносом, накритим темною серветкою — певно, з документами або особистими речами когось із радників.

Щойно вони звернули у бічний коридор, що вів до північного крила, Юна графиня почала зустрічати придворних.

Першою була літня дама у сукні кольору бордо з високим мереживним коміром і трьома нитками перлів на шиї. Її волосся було сивим, але злегка підфарбованим у каштановий відтінок, і зібране у високу зачіску, закріплену золотою шпилькою з рубіном. Вона кинула на Настю погляд, у якому змішалися цікавість і прихована оцінка, та пішла далі, ніби запам’ятовуючи деталі.

Далі — двоє придворних магів. Один — високий чоловік із вузьким обличчям, вбраний у темно-сіру мантію з срібними символами зодіаку на подолі, інший — молодший, у синій мантії з каптуром, що приховував більшу частину обличчя. Вони перекинулися кількома тихими словами, дивлячись на неї так, наче розглядали рідкісний артефакт.

Ще трохи далі — група молодих дам у світлих шовкових сукнях пастельних відтінків. Вони зупинилися, пропускаючи Настю, але їхні очі уважно ковзнули по її сукні та прикрасах, а в куточках губ промайнули тонкі посмішки.

Коридори ставали вужчими, але не менш розкішними. Тут стіни вкривали панелі з червоного дерева, інкрустовані срібними вставками у формі зірок і півмісяців. Між ними — дзеркала в тонких рамах, у яких відбивалося світло кришталевих ламп.