Розділ 5: Villa della Rosa di Luna

Сонце вже схилялося до заходу, і його світло спадало на землю мідними відблисками, коли Настя зупинилася на краю старої алеї. Дерева утворювали арку, крізь яку проглядалася брама — заросла, обвита дикою лозою, уся в моху та павутинні, ніби сама природа прагнула сховати те, що було за нею.

Калитка, кована з темного заліза, мала візерунки, що колись нагадували пелюстки троянд. Тепер їх можна було розгледіти лише крізь іржу та колючі стебла дикої троянди, що обплела ґрати, немов пам’ять, яка не відпускає.

Настя торкнулася ручки. Холодний метал був шорстким, наче старий шрам, і на мить їй здалося, що він легенько здригнувся від її дотику. Вона вдихнула повільно, зосереджено, і натиснула.

Кррррррр…
Скрип лунав глухо й довго, мов відлуння сотень мовчань. Калитка не опиралася — радше зітхнула, наче давно чекала саме її. Лоза розсунулася, поступившись шляхом.

За нею відкрився сад — колись впорядкований, тепер дикий. Кам’яна доріжка вела крізь високу траву до силуету будинку. Між бур’янами пробивались поодинокі кущі місячної троянди з пелюстками блідо-срібного кольору, які ніжно світилися в присмерку.

Колись, багато століть тому, коли цей маєток лише будувався, предки роду Лерой врятували від загибелі мандрівну знахарку з південних гір. На знак вдячності вона посадила в їхньому саду кущ дивовижної троянди, сказавши, що він розквітне лише тоді, коли місяць буде в повні, а в домі пануватимуть любов і єдність. З тих пір квітка стала символом дому, а маєток отримав ім’я — Villa della Rosa di Luna, Вілла Місячної Троянди. Кажуть, поки ця квітка цвіте, дім житиме.

Тиша тут була не мертвою — живою. Вітер шепотів у кронах старих дерев, мурашки прокладали стежки, а навіть тіні рухалися дещо швидше, ніж годиться.

Фасад Villa della Rosa di Luna був обплетений плющем. Дах — частково обвалений, але вікна ще тримали шибки, хоч деякі з тріщинами. Одне вікно мало тріщину у формі квітки. Двері з темного дерева зберігали символ роду — троянду в півмісяці.

Двері відчинилися повільно, з легким опором, мов сам маєток обмірковував, чи впустити її. Усередині стояло прохолодне, нерухоме повітря з запахом старих трав, пилу та каменю. Але в ньому був слід присутності — наче хтось нещодавно вийшов.

Висока зала зустріла її кам’яною підлогою, вкритою уламками старого килима з виноградним плетивом на тлі нічного неба. По боках — колони з тріщинами, крізь які пробився мох. Під стелею — важка люстра, що колись світилася магією. Її кришталі все ще ловили останнє світло дня.

На стіні — портрети. Напівзатерті, деякі — без рам. В одному Настя впізнала… себе. Чи то її бабусю? Мить — і обличчя зникло в тіні.

Вона блукала залами, торкаючись речей: потертий обруч для плащів, кам’яний стіл із заглибленням для чаші, старі штори з темно-синьої парчі, вицвілий герб над каміном. У кутку — крісло, а на столі — відкрита книга з записом:

«Час повернення настане, коли місяць торкнеться троянди».

Холод пробігся спиною.

Бібліотека пахла пергаментом і лавандою. Висіли засушені трави. У світлі з розбитого вікна пил кружляв, немов пам’ять, що вирішила стати видимою.

Вона вдома. Не тому, що впізнає ці стіни. А тому, що вони впізнають її.

У круглій кімнаті на третьому поверсі стояв постамент із кристалом, у глибині якого тремтіло бліде світло. Навколо — різьблене коло рун: захист, чистота, пам’ять.

Гримуар з її поясу зірвався, підлетів до нього розгорнувся сам:

«Торкнись з відкритим серцем. Не подумки — кров’ю».

Настя торкнулася кристала. Тонкий різ порізав палець. Крапля впала на камінь.

Коло спалахнуло. Магія прокотилася стінами. У залах осів пил, вікна очистилися, у фонтані задзюрчала вода. Світло наповнило кімнати.

Дім прийняв її.

Вона почала з конюшні. Морвен стояв під навісом, спокійний і пильний. Вона власноруч почистила йому боки, розчесала гриву, дала води з нового джерела. Знайдені в сідельній вуздечки та збруя дивом збереглися, лише потребували чарівного підлатання.

Далі — господарські покої, комора, кухня, стайня, підвал. Вона працювала годинами, очищаючи простір і вплітаючи в стіни тонкі закляття на порядок і безпеку.

На сході місяця Настя перевірила охоронний контур. Рунам бракувало сили. Вона відновила їх — і захист знову запульсував тонким світлом, що майже зливався з тінню.

Владарювання починається з малого: з чистого двору, накритого даху, чіткої межі та серця, яке вирішило залишитися.

На третій день прийшло запрошення — чорнилом із золотим пір’ям, зі знаком Королівського Дому: Магнус Ельвар, радник спадкових справ.

Вежа Магнуса була старою, з викривленими вікнами та запахом пергаменту й кориці. Сам він — високий, сивий, з очима кольору опалу, у темному плащі зі срібним шиттям.

— Маленька Лерой… — сказав він тихо. — Ти — копія Аурелії. Її очі. Лише глибші, з мудрістю, що не личить твоєму віку. Як у Меліси.

Він простягнув їй сувій із підтвердженням кровного зв’язку та щоденник матері.

— Тобі більше не треба доводити, ким ти є. Усе вже в твоїй крові.

І, прощаючись, додав:
— Коли ввійдеш до тронної зали, не згадуй про тінь. Ім’я Лерой має лунати світлом.

Коріння не тягне вниз. Воно тримає, щоб ти могла рости вище.