Розділ 4: Срібло нового шляху

Перші промені ранкового сонця розсипались по дерев’яній підлозі кімнати, ковзаючи через вузьке вікно з кольоровими шибами. Анастасія прокинулась від теплого світла, що торкалось її щоки — м’яке, обережне, мов рука, яка хотіла розбудити, але не злякати.

Кімната в "Трьох Ґрифонах" була скромна, але чиста. Стіни з темного дерева, балка під стелею, з якої звисали засушені трави. Ліжко — вузьке, з вигнутим кованим узголів’ям. На столику — глиняний глечик із водою, шматок мила, дзеркальце в мідній оправі. У кутку — скриня з її речами, поруч — складене вчора вбрання.

За вікном відкривався вигляд на кам’яний провулок і вежу торговельної гільдії. Сонце грало на черепичних дахах, птахи перелітали між балконами, а знизу вже лунали голоси: торговки, котрі розставляли прилавки, і дзвін пекарських лопат.

Анастасія вмилася, перевірила гримуар і кулон. Потім відкрила скриню й витягла вбрання, яке обрала спеціально для цього дня — бо в Банк Золотого Дракона не входять з вулиці.

На ній був глибоко-синій камзол із срібним шнурівкою, поверх — короткий напівплащ, підбитий шовком. Темно-сірі штани, височенні шкіряні чоботи з гравійованими застібками. Волосся вона заплела у просту, але охайну косу, вплівши срібну нитку — не надто яскраву, але виразну. На шию — кулон спадщини. На руку — кільце-ключ.

Образ був стриманий, елегантний. Без зайвої розкоші, але й без натяку на бідність.

Вона подивилась на себе в дзеркальце. У відображенні — тиша. І сила. Тепер вона виглядала не як студентка чи мандрівниця. Вона виглядала як спадкоємиця.

"З ранку — до банку. І від слів — до справжніх печатей."

Сходи таверни рипіли м’яко, вітаючи новий день, коли Анастасія спустилася до зали. Запах смаженого хліба, кориці й вареного яблука обгорнув її ще до того, як вона сіла за кутовий стіл біля вікна. Матільда вже була на місці, роздавала вказівки підлеглим і при цьому однією рукою замішувала тісто.

— Гарно виглядаєш, як на справи до банку, — кинула вона, помітивши стриману елегантність вбрання.

— І почуваюсь відповідно, — усміхнулась Анастасія.

Сніданок був простий, але поживний: грінки з медом, яєчня з запеченою цибулею, ягідний компот. До цього — глечик теплої води з лимонником і шматочком імбиру. Матільда принесла все особисто.

— Банк Золотого Дракона — не те місце, де посміхаються просто так. Йди рівно, говори чітко й не згадуй про магію, доки тебе про це не спитають. І не показуй усі карти одразу.

Анастасія подякувала. Вона залишила ще одну срібну монету в подяку і вийшла під ранкове сонце, що вже добре прогріло вулиці столиці.

Морвен чекав у тіні стайні за таверною. Його збруя блищала, а хода була спокійною й рівною. Вона сіла у сідло легко, з відчуттям, що робить це не вперше — хоч її нове обличчя в місті цього ще не знало.

Дорога до банку пролягала крізь центральний квартал. Кам’яні вулиці ще не повністю заповнилися людьми, та на ринку вже кипіла торгівля. Перехожі оглядали вершницю з повагою: не щодня бачиш когось, хто несе себе так, ніби знає, куди йде і навіщо.

Пахощі свіжої випічки, вуличних спецій, шкіри та міді змішувались у повітрі з легким туманом, що неохоче залишав камені мостової.

Нарешті вона побачила масивну будівлю — темний фасад банку з різьбленим гербом дракона, що охоплює скриню. Двоє вартових у кольчугах і блакитно-золотих плащах стояли обабіч сходів.

Анастасія зупинилась на мить.

«Тут не просто рахують гроші. Тут міряють життя золотом»

Банк Золотого Дракона вражав уже з першого кроку всередину. Високі аркові двері зі слонової кістки й обпаленої бронзи, мармурова підлога з інкрустаціями у формі змій і монет, а над усім — склепінчаста стеля, розмальована зображенням драконів, що стережуть золоті скарби серед зірок.

Внутрішня зала була напівтемною, але не похмурою — світло ламп, вмонтованих у фігурні канделябри, відбивалось у полірованому камені. Стелажі з рахунковими книгами, сейфами, пергаментами й сотні деталей: печатки, ланцюжки, ключі, вирізьблені символи — усе мовчазно кричало про порядок і владу.

На Анастасію одразу звернули увагу. Її вбрання, хода і погляд не залишили сумнівів, що вона тут не випадково.

До неї підійшов клерк — худорлявий стригой у світло-сірому камзолі з вишитими рунами, носив круглі окуляри без оправи, а замість звичних чорнил використовував різнокольорові мітки на рукаві.

— Вітаю в Банку Золотого Дракона. Я — регістратор Лумінар, служу в другому колі спадкових справ. Ваша мета візиту?

— Я — Анастасія Айрін Лерой. Маю спадкові документи та ключ до сейфу, зареєстрованого на ім’я магині Меліси Лерой.

Очі стригоя блиснули.

— Якщо дозволите…

Вона простягнула кільце-ключ. Лумінар взяв його пінцетом і обережно поклав на кам’яну плиту, вкриту срібною сіткою. Кільце засвітилось. Плита змінилась — з’явився напис:

"Лерой. Кровна активація. Перевірка."

З боків підійшли двоє гномів у коротких жилетах з мідної луски, зі срібними накладками на пальцях і головними пов’язками з гербом банку. Вони мовчки вклонились, установили кристалічний артефакт на підставку. Всередині мерехтів рідкий вогонь.

— Просим,о пані, прикласти палець до сфери, — мовив один.

Вона торкнулась. Кристал поглинув краплю крові й на мить заблищав червоним, потім — срібним, далі — місячно-синім. Усі троє схилили голови.

— Спадок підтверджено. Кров Лерой — жива.

Її провели в глибини банку — повз численні зали, де працівники вели рахунки, підписували контракти, переносили скрині. Гноми рухались точно, мов механізми. Стригої — мов тіні, завжди безшумні.

Убрання персоналу: темні кольори, багато металевих деталей, застібки з гербом банку, рукави для нотаток і печаток, наплічні панелі з рунами сповіщення.

Врешті — двері з двома ключовими замками. Один з них був кільцем.

— Пані, можете відкрити особисто.

Вона вставила кільце в отвір — той засвітився й увігнався в глибину, наче