Розділ 3: Під міськими вежами

Сел’Астель залишився позаду — мов тінь, що ще не розчинилася в ранковому світлі, але вже не може втримати кроку. Шлях до столиці починався тишею: холодним повітрям гір, росою на сідлі, стишеними думками в грудях.

Анастасія сиділа в сідлі рівно, з тією мовчазною гідністю, яка приходить лише після визнання. На ній був мандрівний камзол темно-синього кольору, з срібною вишивкою на рукавах — ледь помітний візерунок трояндових гілок із півмісяцем у центрі. Під ним — сорочка з м’якого льону, високий комір трохи торкався підборіддя. Штани — з міцної темної тканини, що не збирає пилу. Високі чоботи із застібками з кованої сталі, кожна — з малим знаком Лерой. На шиї — кулон спадку. На пальці — кільце-ключ.

Волосся заплетене в тугу косу, вплетена срібна нитка виблискувала на сонці. Погляд — прямий, спокійний. Очі — глибокого сірого кольору з відтінком синього, мов крижане озеро в передгрозовий день. Вилиці чіткі, брови вигнуті, губи рівні — ті самі, що на портреті в головній залі. В її обличчі було щось водночас знайоме й тривожне, як давнє пророцтво, яке щойно згадали вголос.

Поки вони спускалися з перевалу, туман ще стелився поміж дерев, вкриваючи землю срібним шаром. Каміння на дорозі було вкрите інеєм, і Морвен ступав обережно, напружено, наче сам чув, як шепоче під копитами давня пам’ять.

Сонце піднялося трохи вище. І саме в цю мить, коли ліс порідшав, і в далині вже почала вимальовуватися долина, її торкнувся спогад.

Спогад виринув з пам’яті зненацька — з запахом лаванди і сонячного світла на волосся.

…Їй було чотири. Вони з бабусею йшли тим самим шляхом — тільки в зворотному напрямку, з ярмарку в одному з гірських сіл. Меліса — висока, струнка, з розплетеним темним волоссям, що спадало хвилями на плечі, у простому сірому плащі з каптуром. Її голос — теплий, спокійний, з тих, що ніби завжди щось знають наперед.

— Знаєш, Айрін, — казала тоді бабуся, — кожна дорога має пам’ять. Каміння знає кроки, дерева — голоси, а вітер — ім’я того, хто проходив.

— І що ж пам’ятатимуть про нас? — тоді запитала дівчинка, взявши її за руку.

Меліса усміхнулась. Її очі, такі ж, як у Насті зараз, виблискували світлом.

— Що ми не боялись. Що ми йшли, навіть коли ще не знали, куди. А головне — що повертались не з порожніми руками, а з іменем, що звучить сильніше за крик.

Настя моргнула — спогад розтанув у ранковому мареві. Але щось залишилось: вогник у грудях, тепло на долоні, яке ніби хтось щойно торкнувся.

«Я несу її ім’я. Її пам’ять. І більше ніколи не буду тінню.»

Долина розкрилась перед нею — золоті лани, ліси, сплетені вітром, далекі села з дахами, що поблискували на сонці. І далі — міські вежі. Вони росли з горизонту, мов списи, мов виклик. Високі, тонкі, сріблясті.

"Я приїжджаю не просити. Я приїжджаю заявити про себе."

Морвен пирхнув. Кулон на шиї Насті коротко спалахнув світлом. Камінь відгукнувся на присутність магії в повітрі — в місті її було багато. Але тут, на межі світу й спадку, вона ще могла вдихати на повні груди.

Вона поправила перчатки, оглянула свої речі, зняла пил з рукавів. До столиці лишалася остання година дороги. І в цій тиші, на межі між спогадом і майбутнім, вона ще раз прошепотіла:

— Я Лерой. І я повертаюся.

Камінь пам’ятає все.

Столиця здіймалася з-за обрію повільно, наче не хотіла одразу показувати всі свої таємниці. Спершу — тіні веж у тумані. Потім — обриси мурів, темних і високих, як ніч, що не забула світанку. І вже за мить — сонце розкрило їх повністю, засвітивши золотом зубці та шпилі.

Морвен ішов рівно, копита глухо били по бруківці. Айрін відчувала, як кулон на шиї тепліє. Це місце знало її. І вона знала: зараз — останні кроки дороги, де вона ще подорожня.

Перед нею розкинувся кам’яний міст над глибоким ровом. У воді — тихі відблиски заклинань, руни розпливаються колами й знову сходяться, як подих. Під самими стінами здіймалися вежі-сторожі, а між ними — темний проліт брами.

У повітрі було чути магію. Не запах, не звук — стан. Ледь відчутний тиск на скронях, шерхіт у грудях, як перед грозою.

Ще крок — і я у місті. Ще крок — і все, чим була, залишиться позаду.

На валах стояла стража: високі, широкоплечі воїни в обладунках із темної сталі, нагрудники прикрашені витисненим гербом столиці. Під латами — темно-вишневі камзоли з матовим блиском, на ногах — високі шкіряні чоботи з металевими накладками. Їхні рухи були злагоджені, погляди — уважні. Дехто мав шрами, інші — жорсткий вираз облич, властивий тим, хто довго служить на передовій.

Поряд, півколом перед аркою, стояли міські маґи. Довгі темно-сині плащі з срібною підбивкою спадали з плечей, на грудях — вишитий півмісяць над фортецею. На руках — наручі з кристалами, що пульсували блідим світлом, у поясних футлярах — ритуальні кристали і короткі жезли, оковані сріблом. Їхні погляди були уважні, обличчя — зосереджені, волосся зібране або заплетене у коси, щоб не заважало в роботі з закляттями.

У повітрі було чути магію. Не запах, не звук — стан. Ледь відчутний тиск на скронях, шерхіт у грудях, як перед грозою.

— Назвіться, — голос мага, глибокий, рівний, з відлунням каменю.

Вона зняла перчатку, підвела руку з кільцем.
— Анастасія Айрін Андін Лерой.

Маг нахилився трохи вперед. Другий дістав сферу з темного кришталю.
— Ідентифікація крові.

Торкання. Мить тиші. І раптом — спалах: срібло, потім синява, і, нарешті, біле світло, чисте, як морозний ранок.

Маґи обмінялися коротким, але промовистим поглядом.
— Підтверджено. Ласкаво просимо, графине.

Брама розкрилася повільно. Камінь здригнувся, ніби прокинувся від сторічного сну. Настя повела Морвена вперед, під темний проліт.

У ту ж мить відчула — прохолодний подих магії ковзнув по шкірі, лишивши ледь помітну тремтливу лінію. Це було привітання. І попередження.

За брамою світ змінювався: вузькі вулиці вели вглиб міста, запахи кориці й гарячого хліба, дзвін ковалів, крики торговців, шум ріки, що протікала крізь квартали. Вежі, будинки з кованими балконами, вітрини з тканинами й коштовностями.