Розділ 2: Святиня Лерой

Каміння дихало. У надрах Сел’Астель, нижче за всі зали й крипти, під склепінням живої породи, билася тиха пульсація — не звуку, не світла, а самої пам’яті.

Настя ступала обережно, мов боялася збудити щось давнє. Повітря було прохолодним, наповненим вологим ароматом моху, але тут, під горами, воно мало ще один відтінок — металу й попелу, що лишаються після магічної війни, яка знищила її рід.

Святиня відкрилася, коли її рука випадково торкнулася арку з вигравійованим гербом Лерой: срібний місяць оповитий кришталевою трояндою. Відлуння магії пробігло шкірою, і стіна розступилася без звуку.

За нею — тиша. Кам’яна зала, кругла, мов око світу, без вікон і без вітру. У центрі — підвищення з п'єдесталом, що світився зсередини м’яким блакитним сяйвом. Навколо, по стінах, — барельєфи предків, імена, вибиті древньою мовою, що світилася при її наближенні, мов впізнаючи її кров.

Над п'єдесталом був кристал — гладенький, прозорий, із глибоким синім серцем. Він ніби збирав усе світло залу й віддавав його назад… мов пам’ять, що чекала пробудження.

Вона не ваґалась.

Дотик — і тиша зірвалася.

Світ навколо здригнувся — ні, не фізично. Радше — у глибині відчуття, як коли шкіра пам’ятає обійми. Повітря затремтіло, і в центрі зали, серед світла кристала, повільно, мов полум’я, сяйво згусло в жіночу постать. Волосся — темне, обличчя — спокійне й владне. Очі — точнісінько такі ж, як у самої Анастасії. У білому, мов туман, вбранні з очима, повними спокою і сили.

— Меліса Лерой, — прошепотіла вона сама до себе.

— Вітаю, дитино, — мовив дух, і голос його був водночас твердим, як камінь, і м’яким, як вечірній туман. — Якщо ти тут — значить, дорога виконана, спадок прийнято.Та, що лишилася на іншому боці.

— Айрін, — голос її не звучав, він лунав усередині. — Я знала, що ти прийдеш. Справжня кров завжди чує поклик.

Дівчина стояла мовчки, спрагло ловлячи кожне мимовільне слово, кожен порух. Це не була галюцинація. Не ілюзія. Душа бабусі справді прийшла. Вона стояла в обрамленні світла, мов частина магічного спадку, частина цього кристала.

— Святиня пам’ятає всіх нас. Але лиш ті, хто має силу в серці, можуть пробудити її… Твій шлях ще тільки починається. Вони шукають тебе, дитинко, але ти маєш шукати глибше.

Бабуся підвела руку й вказала на п'єдестал:

— Те, що заховане під ним, належить тобі. Лише ти зможеш відкрити його. І пам’ятай: пам’ять — не слабкість. Це ключ.

Настя підійшла ближче.

П'єдестал піддався натискові руки, і з глухим шелестом відійшов убік. Під ним відкрився сховок — невелике заглибення, де знаходилася скриня.

Всередині:

• Висушені часов, але не втративші цілісності документи, пергаменти з печатями.
• Родинний запис: генеалогія дому Лерой з деталями походження — знатного, шляхетного, веденого ще з епохи Перших Домів.
• Дарча: передача права власності на маєток у столиці та прилеглі землі.
• Сертифікати депозитів у Банку Золотого Дракона.
• Кільце з кристалом місячного світла — ключ до банківського сейфу з особистими речами Меліси.

Коли вона взяла кільце в руки, воно защеміло теплом. Дух Меліси наблизився.

— Підеш далі — і зустрінеш не лише відповіді, а й вибори. Але пам’ятай: справжня сила — не в магії, а в рішенні, яке ти приймаєш  серцем.

Світло згасло. Медальйон повернувся в її долоню. Анастасія стояла серед вежі, вже не та, що прийшла. А та, що повернулась.

"Пам’ятай, хто ти, і не питай дозволу бути собою."

Образ бабусі розчинився повільно, як розчиняється світанок у тумані. Але кристал досі тлів теплом, у ньому лишалась частинка світла — мов би серце не згасло.

Серце святині забилось.

А десь, далеко за межами Сел’Астель, щось теж прокинулось.