Розділ 1: Шлях мовчазних каменів

Залишивши за плечима мури Академії, Анастасія вирушила в дорогу не пішки — поруч із нею ступав вороній жеребець, що слухався без слів. Його звали Морвен — ім’я, що означало «чорна ніч» на мові стародавніх родів. Вони були єдині в цій мандрівці, двоє проти світу, що забув ім’я Лерой.

Знайомство з жеребцем було досить цікаве. Морвен не був куплений, а врятований. Наприкінці зимового семестру, допомагаючи аптекарю Академії, Анастасія натрапила на групу поранених тварин із закритої ярмарки. Його вона побачила останнім: худий, з закислими очима, з розірваним ременем на морді, він стояв осторонь — гордий, навіть у знесиленні.

— Живодерня, — кинув аптекар. — Або завтра вмре.

Але вона не дозволила цьому статись. Викупила за більшу частину стипендії, лікувала травами, відваром м’яти й шавлії, змивала бруд, розчісувала гриву щовечора. Морвен встояв. Довірився. І навчився нести її на собі.

Стара збруя з лавки стар’євщика

В одному з провулків міста вона натрапила на крамницю «Три замки», де продавали усе забуте часом. Серед лампад і тріснутих фляг вона знайшла збрую — темну, з витонченими срібними візерунками. Вандел, старий гоблін-торговець, прошепотів:

— Лерой. Воно чекало.

Сідло було м’яким, але міцним, стремена — з вирізьбленим знаком півмісяця. Усе — зберігалося ідеально, ніби хтось чекав саме її.

Кілька днів вона витратила на підготовку. Придбала водостійкий плащ, штани й жилет для їзди, шкіряні рукавички й черевики. Закупила сушене м’ясо, хліб, яблука, медові облатки, фляги з водою й трав’яні суміші. У мольфара — срібні обереги: один — для Морвена, один — на сідло, третій — собі на шию.

Увечері перечитала гримуар бабусі Меліси. На останній сторінці з’явилися нові слова:

"Ти візьмеш з собою лиш тінь, кров і вітер. Все інше — знайдеш там, де починається спадок."

На світанку Морвен стояв біля воріт Академії. Сідло блищало, кулон на шиї Анастасії ледь світлів. Повітря було чистим і настороженим. Вітер зірвався, кинув у небо три срібні листки. Вона рушила вперед.

Дорога

Місто лишилось позаду. Кам’яний тракт зник у рівнинах. Поля золотіли пшеницею, вітер гнав тіні хмар. Уздовж дороги стояли старі колони з емблемами — півмісяці, долоні, листя. Морвен ішов м’яко, упевнено.

У Темнолісі гілля утворювало темний купол, де навіть вдень панував сутінок. Під копитами — мох, хмиз, часом — кам’яні маркери з рунами. Вітер тут не дув. Анастасія помічала: дерева схилялись у бік дороги. Ліс ніби проводжав її

Щовечора вона зупинялась на привал. Знімала сідло з Морвена, протирала йому холку відваром, розчісувала гриву. Розкладала багаття, малювала захисні знаки навколо вогню, клала поруч гримуар. Їла просто. Морвен жував сіно, стояв поряд.

Під зірками вона засинала, вкрившись плащем. Сни приносили голоси, іноді обличчя Меліси, іноді вежі, залиті місячним світлом.

Після лісу була долина. Три ріки — чорна, глиняна і прозора — сходились в одне гирло. На березі — покинутий хутір і стара каплиця. На вівтарі — герб Лероїв, під ним — згорток з записом:

"Остання миля — у тиші. Слухай камінь, не небо."

У прозорій річці вона омочила руки, і вода зрушила течію, утворивши знак півмісяця. Випустивши на світ дорогу до скель близь гірських хребтів Срібних могил. Далі дорога йшла стрімко звужуючись,  наче стрічка що впала на сходи.

Стежка вела у гори. Схили — сірі, мовчазні, вкриті дикими травами. По боках — статуї в каптурах. На кожній — написи, які світилися вночі. Повітря холодніло, з’явився запах лаванди й буркуну.

Перший погляд на Сел’Астель

І нарешті, за перевалом, перед нею — чорний силует замку. Вежі тягнулись у небо, арки заросли плющем, диким виноградом. Ворота — старі, з гербом птаха й півмісяця.

Морвен зупинився. Кулон світився яскраво. Гримоуар відкрився сам:

"Сюди веде не шлях ніг, а пам’ять крові. Відчини браму, спадкоємице."

Вона ступила вперед. Замок чекав.

Коли медальйон ляг у виїмку на масивних воротах - камінь почав світитись м’яким сріблястим світлом. Повітря стиснулось, ніби саме час на мить затримав подих. Зі стін сповзла тінь,  ворота з тихим натужним скрипом відчинилися, пропускаючи всередину.

Сел’Астель колись — оплот роду, що носив у венах кров зоряного світла. Тепер — руїна на краю світу, тінь давньої величі.

Кам’яні арки, колись оздоблені срібними вкрапленнями, стояли напівзруйновані, мов кістки гіганта, кинуті серед скель. По залишках муру блукали лиш вітер і тиша. Іноді, коли світло падало під певним кутом, здавалося, що стіни дихають — просочені чарами, що досі тліли в кожній тріщині.

Серед головного двору росла самотня сосна — тонка, викривлена бурями, з корінням, що пробило мармур. Її гілки нагадували руки, простягнуті до неба в німому проханні. Довкола лежали уламки колишньої вежі, з обгорілими віконницями й обваленим склепінням. І ще — в повітрі стояв запах: не гнилі, не вологи — а спогадів. Старої магії, зотлілої, як попіл у вогнищі.

Внутрішні зали зустрічали темрявою, хоч дах зник ще десятки років тому. Колони, вкриті лишайником, ще не впали, та хитались від подиху вітру. На одній з них — майже стерта різьба: крилата істота з очима, подібними до зірок.

Підземелля залишилися цілими.

Кам’яні сходи вели вниз, у серце замку — туди, де колись пульсувала сила. Там досі було чути шепіт — чи то еха, чи то забуті голоси. І срібляста мряка, що не зникала навіть у повній темряві, сіялася в повітрі, осідаючи на шкірі, як пил часу.

Ніхто не жив тут уже століття. Але маєток не був мертвим.

 Природа не забуває. Вона терпляча. Вона пам’ятає, що їй належить усе — навіть камінь, навіть магію.

Зали  давно позбулися господарів, та не стали порожніми. Їх забрала зелень — повільна, мовчазна, вперта. М’який мох простелився по колишніх підлогах, мов килим із смарагдів. У тріщинах мармуру вкорінилися дикі квіти з пелюстками, що світилися у півмороку: не звичайні рослини, а ті, що народжуються на межі магії та життя.